Похожие рефераты Скачать .docx  

Дипломная работа: Релігійна ситуація у Рівненській області

Зміст

Вступ

1. Теоретико-методологічні засади вивчення релігійної сфери

1.1 Сутність та основні функції релігії

1.2 Історія релігійної мережі України

1.2.1 Стан і тенденції зміни релігійної мережі в роки незалежності

1.2.2 Регіональна карта релігій України

2. Релігійна ситуація Рівненської області

2.1Історико-релігійні особливості краю

2.2 Сучасна релігійно-конфесійна ситуація Рівненської області

2.2.1 Поширення православ’я і католицизму

2.2.2 Поширення протестантизму

2.3Пам’ятки церковного мистецтва та культури Рівненщини

2.3.1 Християнські храми та монастирі області

2.3.2 Духовна освіта Рівненщини

3. Проблеми регіонального життя Рівненщини

3.1 Аналіз законодавчого поля щодо поширення релігій в Україні

3.2 Конфесії України в контексті міжнародних релігійних реалій

Висновки

Список використаних джерел

Додатки


Вступ

Цікаво, що майже половина всіх релігійних громад (48%), зосереджена саме в західних областях України, куди належить і Рівненщина. Лише в нашій області на 10 тис. населення припадає 10 релігійних громад, що значно більше ніж у південно-східних областях – 1,5 і більше ніж у регіоні "північ-центр", де на 10 тис. населення припадає лише 3 громади[1, c. 73].

Актуальність дослідження. Релігійне життя Рівненщини – це складна система стосунків, які розвиваються під впливом багатьох економічних, культурних і демографічних процесів.

Незважаючи на видимий спокій релігійна ситуація як в Україні, так і у нас в області залишається не простою і не однозначною у зв’язку з наявністю релігійних громад різних віросповідань. З одного боку їй притаманні деякі ознаки стабілізації, а з іншого – релігійне середовище залишається конфліктогенним, що свідчить, передусім, про серйозну неузгодженість релігійно-церковного життя краю, дисгармонію інтересів його складових. Головна причина такої невтішної картини, на мою думку, полягає у відсутності у нинішньому українському суспільстві спільного погляду на розв’язання цієї проблеми. Тому, вивчення саме релігійної сфери Рівненщини є досить актуальним та своєчасним.

Мета дослідження. Виходячи з наукового, теоретичного та практичного значення проблеми, враховуючи недостатність комплексного вивчення теми –вивчити та проаналізувати релігійну ситуацію у Рівненській області, а також зробити певні дослідження в галузі поширення різних релігійних течій по адміністративних районах області та виявити їх вплив на населення.

Об’єкт дослідження: релігійна сфера сучасної Рівненської області, її структура та розвиток.

Предмет дослідження: вивчення релігійно-конфесійної ситуації Рівненщини, що склалася протягом тривалого історичного та сучасного періоду.

Методи дослідження. Основними методологічними принципами стали: принцип комплексності, системності. Були використані загальнонаукові, міждисциплінарні, конкретно-наукові методи дослідження.

Оцінка джерельної бази. В основу дослідження були покладені опубліковані праці вітчизняних вчених у галузі релігійної сфери, а також використані матеріали періодичної преси Рівненщини.


1. Теоретико-методологічні засади вивчення релігійної сфери

1.1 Сутність та основні функції релігії

Ще з сивої давнини людство шукало відповідь на головне питання: в чому полягає смисл буття, смисл існування людини? Такі пошуки приводили людей до релігії.

Термін "релігія" походить від латинського religio, що означає зв’язує. Саме тому, богослови стверджують, що релігія – це зв’язок людини з Богом.

У найбільш загальному розумінні, релігія – це одна із форм суспільної свідомості, форма духовно-практичного освоєння світу. Вона світоглядна основа людини, що регламентує її повсякденну поведінку, надає їй можливості спілкування з надприродними силами шляхом відправлення певних обрядів.

Однак, існує чимало вчених, які пропонують своє трактування поняття ״релігія״. Так, за Л. Т. Шевчук, релігія – це комплекс явищ і об’єктів, що охоплює: 1) ідеї, погляди, уявлення про Бога чи Вищі сили; 2) віру в Бога чи Вищі сили; 3) емоції людини; 4) культові дії (молитви, обряди, свята, богослужіння); 5) спосіб життя людей; 6) організації, що об’єднують віруючих; 7) культові споруди; 8) інфраструктурні елементи, що забезпечують релігійне життя (видавництва, навчальні заклади) [2, c. 73].

Релігія виконує такі соціальні функції: [3. c. 73].

- компенсаційна: релігія психологічно компенсує безсилля, обмеженість, залежність людей від об’єктивних умов існування, компенсує розриви в людському бутті, наповнює новим змістом сенс людського життя;

- терапевтична: психологічна можливість релігії у знятті негативних наслідків життєвих стресових ситуацій, збереженні внутрішнього спокою, душевної рівноваги;

- світоглядна: проявляється у тому, що релігія як цілісна система світосприймання дає осмислення навколишнього світу, місця людини в ньому, смислу життя, формує світогляд про виникнення світу, дає людині знання про історію людства керовану і здійснювану Богом;

- регулятивна: полягає у здатності релігії через систему норм, принципів, установок, канонів бути регулятором відносин, поведінки, вчинків, дій віруючих, релігійних спільнот і навіть суспільства цілому;

- інтегративна: проявляється в організуючих можливостях і здатності релігії забезпечувати безконфліктний зв'язок , певну злагоду, солідарність, згуртованість суспільства, соціальних і конфесійних груп, етносів. Вона сприяє підтриманню стійкої рівноваги релігійних і суспільних відносин, їх гармонізації;

- комунікативна: забезпечує спілкування віруючих як у межах певних релігійних спільнот, так і поза ними.

У сучасному світі налічується багато релігій. Їх виникнення лишається певною загадкою, хоч зрозуміло, що релігії формуються в процесі складного й суперечливого пізнання людиною світу.

Всі релігії поділяються на родоплемінні ("язичеські"), місцеві та світові. Найбільш поширеними вважаються світові релігії, до яких належать: християнство, буддизм та іслам. Саме ці три релігії виявились найбільш узагальненим вираженням сакральної свідомості суспільства і були звернені не до конкретного представника якогось народу, не до людини певної статі, а до віруючої особи незалежно від її віку, статі, національності.

Менталітет тієї чи іншої нації, соціальні процеси на території конкретної країни, кількох країн або більш обширного регіону світу можна зрозуміти, лише маючи уявлення про світові релігії.

Християнство – найпоширеніша світова релігія. Воно зародилося в Римській імперії і поширилося в часи її кризи, коли вкрай загострилися відносини між рабами та панівними класами. Християнська церква вірить в єдиного Бога, творця неба і землі, який існує в трьох особах: Бог – Отець, Бог – Син, Бог – Дух Святий. У наш час християнство віросповідає приблизно половина населення Землі. Ця релігія присутня майже в усіх релігійних країнах світу.

Сучасне християнство складається з трьох основних напрямків – православ’я, католицизм і протестантизм, які, в свою чергу, поділяються на інші дрібні течії та секти. Усіх християн об’єднує віра в Ісуса Христа, визнання Біблії як святого письма та морально-етичних заповідей. Роз’єднує - різне трактування фундаментальних постулатів і тлумачення біблійних текстів.

Православ’я –напрям християнства, в основі якого віра в божественне одкровення, втілене в догмати - незмінні істини. Воно представлене низкою автокефальних (самостійних) і автономних (підпорядкованих самостійних) церков. На даний час православ’я сповідують у світі близько 100млн. чоловік. Воно поширене в Росії, країнах Східної Європи, на Балканах, у Закавказзі (Вірмені, Грузія).

Католицизм - найчисельніший напрям у християнстві. Послідовники його визнають Святе Письмо, а намісником Христа на Землі проголошують Папу Римського, який дістав владу в спадок від апостола Петра. Католицизм поширений у Західній, Південно-Західній, Центральній Європі, а також у Західній частині Східної Європи.

Протестантизм - зародився у ХVІ ст. на хвилі антифеодального руху. Його основоположником вважається Мартін Лютер (1483 – 1546рр.), який виступив проти торгівлі індульгенціями, спростив обрядовість, відкинув обов’язкове посередництво духовенства між людиною і Богом, висунув вимогу про підпорядкування церкви першим особам держави. Одним з центральних положень його вчення є право кожного на особистий зв’язок з Богом. В наш час у світі налічується майже 410млн. протестантів. Протестантизм поділяється на лютеранство, баптизм, адвентизм, кальвінізм, англіканство, методизм, п’ятидесятників, свідків Ієгови, квакерів, менноїтів та ін [3,4, c. 73].

Буддизм – світова релігія, яка зародилася в Індії в середині І тис. до н.е. Основоположник буддизму – син індійського царя з роду Шак’їв – Сіддхартх Гаутама, який зміг стати провідником духовного життя, за що його прозвали Буддою.

Буддизм – це релігія, яка є водночас своєрідним філософським ученням. У цій релігії Бог не має конкретного представлення, а існує як духовне начало. Іншою особливістю буддизму є те, що він визнає безперервну зміну всього світу, взаємозв’язок усіх предметів і явищ, регулювання всіх процесів законом причини і наслідку. На даний час у світі близько 320 млн. буддистів, що зосереджені в країнах Далекого Сходу, Центральної, Східної та Південно-Східної Азії [4, c. 73].

Іслам є третьою за часом виникнення і другою після християнства за кількістю послідовників світовою релігією. Іслам виник в Аравії в VІІ ст. н.е. Виникнення ісламу мусульмани пов’язують з пророком Мухаммедом (570 – 632 рр.), купцем із Мекки, який близько 610 р. оголосив себе пророком, посланцем єдиного бога всіх арабів Аллаха.

Ісламісти визнають єдиного бога Аллаха і його пророка Мухаммеда, вірують у безсмертя душі, у рай і пекло, у воскресіння мертвих і страшний суд. На даний час у світі понад 1млрд. ісламістів. Іслам поширений на Близькому і Середньому Сході, у Північній і Центральній Африці, Південно-Східній Азії, в Індії, Китаї, в окремих балканських країнах [3,4, c. 73].

У другій половині ХХ ст. загострилася криза традиційних конфесій і вірувань. Це зумовило виникнення у 60-90-х рр. нових форм релігійної свідомості, які в наукових виданнях дістали такі назви: "нові релігії нового століття", "нетрадиційні культи", "молодіжні культи, "позаконфесійні вірування", "неканонічні вірування", "альтернативні культи", "неорелігії", "нові релігії" та ін. Неорелігії характеризуються специфічним типом релігійної організації – вони не мають стрункого релігійного вчення, проте в них наявна чітка ієрархія влади і управління, підпорядкована визнаному лідеру. Їх основою стали соціально-психологічні аспекти життєдіяльності окремих етнічних груп, розчарування у традиційній системі цінностей.

З початку 90-х років в Україні відбувається відродження географії релігії. Появились перші роботи з даної проблематики, зокрема О. Ковальчука, О. Любіцевої, В. Патійчука, О. Шаблія та інші.

В українській науці перші елементи географії релігії були присутні уже в "Літописі руському," який охоплює події від 852 р. до 1292 р. З прийняттям в Україні у 988 р. християнства починається паломництво до Святої Землі – Палестини. Першим відомим українцем, що здійснив у 1062 р. подорож до Святої Землі був ігумен Києво-Печерського монастиря Варлаам. До 1099 р. палрмництво на Святу Землю було утруднене, тому що вона перебувала в руках арабів-мусульман [5, с. 73.].

Зачинателем української географії релігії був Ввсиль Григорович-Барський (1701-1747 рр.). Він здійснив у 1723-1747 рр. Подорож за маршрутом: Київ – Львів – Буда – Відень – Венеція – о. Корфу – Салоніки – о. Кіпр – Палестина – о. Кіпр – Константинополь – Бухарест – Ясси – Могилів – Київ. Свої враження від подорожі Григорович-Барський виклав у праці "Странствования Василья Григоровича-Барського по святьим местам Востока с 1723 по 1747 г." Вона вперше, в скороченому варіанті булла видана у 1778 р. У 1885 р. вийшло чотиритомне фундаментальне видання цієї праці [6, с. 73].

У другій половині ХІХ ст. українська географія релігії отримує новий імпульс розвитку. Павло Чубинський (1839-1884 рр.) - діловий керівник та заступник голови Південно-західного відділу Російсьгого географічного товариства публікує "Карту католиков, а в том числе и поляков юго-западного края." Питання географії релігії розглядає у своїй праці – "География Европейськой России" В. Маркозов, виданій у Києві в 1882 р.

Галицький український географ Роман Заклинський (1852-1931 рр.) у своєму творі "Географія Руси. Русь галицька, буковинська і угорська" (1887 р.) зазначає, що русини галицькі й угорські є греко-католиками, а буковинські православними. На галичині є три греко-католицькі єпархії – Львівська архієпархія, Перемишська і Станіславська єпархії. Вони поділяються на деканати. На Буковині у Чернівцях знаходиться православний митрополит, причому єдиний для українців і румунців. На Угорській Русі існують дві греко-католицькі єпархії – Мукачівська і Пряшівська. Перша поділяється на 379, а друга на 187 парафій. Р. Заклинський виділяє також на Закарпатті, головно в західних жупанах, значну кількість українців римо- католиків і протестантів.

Основоположник української національної географії Степан Рудницький (1877-1937 рр.) розпочинав свою наукову діяльність як історичну. До 1897 р. відноситься його висловлювання про значення Берестецької унії 1596 р. і греко-католицької церкви для української культури [7, с.73].

З початку ХХ-го ст. українська географія релігії продовжує розвиватися. Георелігійним проблемам приділяє увагу, зокрема, український географ В. Кістяківський у праці "Росийськая империя".

Окремої уваги заслуговує внесок в географію релігії відомого українського картографа Миколи Кулицького (1903-1970 рр.). Ним опубліковано ряд карт на релігійну тематику. Проаналізуймо дві з них. Перш, розроблена разом з визначним українським географом Володимирем Кубійовичем - "Адміністративна карта Галичини із спеціальним узглядненням адміністративного поділу греко-католицьких єпархій". Це досить велика середньомасштабна карта. Під Галичиною розуміється територія в межах тодішніх Львівського, Станіславського та Тернопільського воєводств. На карті значками показано центри греко-католицьких парафій, підкреслено осідки єпископів та деканатів. Лініями показано границі воєводств і повітів, єпархій та деканатів. Друга, видана в 1935 р." Карта греко-католицької Львівської єпархії." ЇЇ оригінальність підкреслюється тим, що на ній, крім поділу на деканати, виділені у складі архієпархій протопресвитерати. Протопресвитерат – проміжна, між єпархією і деканатами, одиниця адміністративно-територіального устрою. Він включає, як правило, декілька деканатів. У складі Львівської архієпархії виділяють п’ять протопреcвитератів – Львівський, Золочівський, Стрийський, Галицький, Тернопільський [8, 9, с.73].

Внаслідок антирелігійного терору українська географія релігії тимчасово перестала існувати як наука. Але, починаючи з 90-х років ХХ ст. вона знову починає відроджуватися. Виходить ряд робіт. Першою значною працею була "Географія релігії" Олега Шаблія поміщена в Соціально-економічній географії України. У 1998 р., як продовження дослідження О. Іванусіва, у Львові виходить велика праця Василя Слободяна "Церкви України. Перемишська єпархія." Вона охоплює ті церкви, які після 1945 р. залишились у складі України. У цьому ж 1998 р. в Києві виходить фундаментальний навчальний посібник Ольги Любіцевої, Костянтина Мезенцева та Сергія Павлова "Географія релігій."

В соціально-економічній географії існує різне трактування предмету географії релігії. Німецький філософ Імунаїл Кант –" батько географії релігії," вважав, що предметом її вивчення повинне бути просторове поширення окремих релігій. На думку одного із творців "нової релігії", німецького географа Карла Ріттера (1779-1859 рр.) географія релігії повинна вивчати особливості функціонування різних релігій, чи конфесійних груп в окремих регіонах. Російський географ Олексій Кріндач (1992 р.) вважав, що: "Предметом географії релігії, її центральною проблемою є діалектичний процес взаємодії між релігією і навколишнім середовищем, що зумовлює в кожен момент часу стан динамічної рівноваги між ними."

У сучасній українській соціально-економічній географії проблемні визначеня предмету географія релігії присвячені праці О. Шаблія, О. Любіцевої та ін. Так, на думку Олега Шаблія: "Предметом сакральної географії є територіальна організація релігійного життя і діяльформиності, а загалом – релігійної сфери. Конкретними реальними об’єктами дослідження є геопросторові форми цієї організації, зокрема їх морфологія , зміст, динаміка, фактори і закони формування й функціонування." Львівський дослідник в галузі географії релігій Андрій Ковальчук вважає, що її об’єктом є релігійна сфера, організована на певній території. Саму географію релігії він включає до складу географії суспільства. Луцький вчений-географ Віктор Патійчук відносить релігійну сферу до сфери обслуговування населення. Цим самим він, на нашу думку, занадто звужує релігійну сферу. Ольга Любіцева вважає, що: "Об’єктом географії релігії є духовна складова ноосфери, предметом – закономірності територіальної організації релігії в просторі й часі в певних природних і соціально-економічних умовах" [7-9, c.73].

На наш погляд, предметом географії релігії є геопосторові форми функціонування релігії, що виникають в процесі її взаємодії є суспільним і природним середовищем.

1.2 Історія релігійної мережі України

Релігійна карта України ніколи не була моноконфесійною. Навіть у часи давньої України-Руси, окрім богів, яким поклонявся весь східновлов’янський світ, серед окремих племен існувало поклоніння ще й місцевим богам.

Спроба князя Володимира створити єдиний пантеон богів для всієї Руси-України зрештою залишилася нереалізованою, оскільки ця штучна релігія не мала відповідного суспільного підґрунтя для свого поширення, не виконувала ті суспільні функції, потреба в яких в країні назрівала. Звернувшись правитель країни з метою реалізації цих суспільних завдань до християнства і запровадивши його державницькими засобами шляхом хрещення Русі, Володимир відтак ще більше ускладнив картину релігійного життя, хоч і прагнув здолати поліконфесійність. Десь протягом двох-трьох століть нижчі верстви населення залишалися переважно язичниками. Верхи швидко охрестилися. Але з часом своєрідну уніфікацію релігійного світу в Україні провели самі ж українці, поєднавши у своїй двоєвірності язичництво і християнство [ 10, c.73].

Нові зміни в релігійну конфігурацію України вносили постійні перерозподіли її земель недружелюбними державами-сусідами. Так, католицизм в Україну принесли поляки, а різні протестантські віровизнання, зокрема баптизм і адвентизм, - німці-колоністи. Разом з міграцією із Західної Європи в Україну євреїв сюди прийшов іудаїзм. Саме у нас виникла така його течія як хасидизм. Мусульманські громади з’явились на українських теренах переважно в часи татарських завоювань.

Проте найпомітнішу зміну в релігійну картину України внесла Берестецька унія 1596 р. Вона конфесійно розділила українців на православних і греко-католиків, що згодом призвело до регіоналізації країни на Схід і Захід.

За часів колоніального поневолення України Росією, коли в духовному житті домінувало поєднання царизму і Православ’я, закони держави не лише протистояли поширенню нових вірувань, а й обмежували діяльність всіх інших конфесій, окрім православної, яка мала статус державної. Визначними в країні були католики, лютерани, реформати та вірмено-грегоріани, а також іслам, ламаїзм та іудаїзм. Дозволялася діяльність без будь-якої підтримки держави баптизму, мемонітству, старообрядництву. Забороненими в Росії були опозиційні щодо православ’я течії [10-13, c.73].

На українських землях, які перебували у володінні Австро-Угорщини й Польщі, відносно успішно в ХІХ і на початку ХХ ст. розвивалася мережа православних і греко-католицьких парафій. Поглинувши в 20-х роках ХХ ст. Північну Буковину, Румунія ліквідувала тут самостійну православну митрополію й перевела її до складу своєї православної церкви. На Закарпатті в цей час діяли мукачівські православні і греко-католицькі єпархії [12,13, c.73].

Своєрідним бумом конфесійної диференціації в Україні, як і у всьому Радянському Союзі, до якого вона належала, були 20 -30-ті роки ХХ ст. В цей час на грунті православ’я тут з’являються різні обновленські течії, іоаніти, апокаліпсисти, федорівці та ін. У першій половині ХХ ст. на українських теренах виникають кеносистичні секти, зокрема інокентіївці, леонтіївці, митрофанівці, мурашківці. Осибливістю їх є віра в "живого Бога," ім’я якого звучить в самій назві течії.

У повоєнну добу релігійна діяльність в Україні всілякого обмежувалась..Офіційно було зареєстровано біля 10 релігійних течій. Серед них православ’я, католицизм, іслам, іудаїзм, старообрядництво, баптизм, адвентизм та ін. Якщо на початку 20-х років ХХ ст. в Україні храми існували в кожному селі, навіть на більшості хуторів, то наприкінці 40-х років їх залишилося втричі менше. Державна політика войовничого атеїзму, яка здійснювалася з 1954 року і до середини 80-х років минулого століття, призвела до значного скочення релігійної мережі. Так, якщо в 1958 р. в Україні було закрито 64 церкви, то в 1960 р. їх уже було закрито 747, а це в 12,1 рази більше ніж у 1958 р. Новий закон про релігійні культи значною мірою ускладнював можливості реєстрації чи відкриття нових парафій або громад і водночас спрощував процедуру їх закриття. На початку 1961 р. кількість діючих в Україні церков і молитовних будинків зменшилась до 7192. Хоч тотальне скорочення мало загальноукраїнський характер, але найбільше воно зачепило Вінницьку, Дніпропетровську, Івано-Франківську, Львівську, Одеську, Полтавську, Хмельницьку, Черкаську і Чернігівську області. Лише в 1962 р. в Україні було знято з реєстрації 1144 релігійні громади. Скорочення мережі відбувалося переважно за рахунок сільських парафій. Із знятих з реєстрації громад у 1959-1964 роках 81% - сільські [11-14, c.73].

Посилений опір віруючих політиці "релігійних скорочень" призві до того, що в період відлиги темпи закриття церков і молитовних будинків дещо "уповільнилися." Так, у 1963 р. було знято з реєстрації вже 526 культових об’єктів, а в наступному році лише – 257.

Зняті з реєстрації культові споруди або передавалися якійсь свідській організації, і вона їх перебудовувала для своїх цілей, або залишалися закритими і через недогляд поступово руйнувалися, або ж розбиралися через неможливість їх використовування чи аварійність.

Партійно-державний наступ на релігію і церкву в Україні продовжувався до середини 80-х років ХХ ст. Пожвавлення релігійної діяльності різних конфесій в Україні наступило лише з початком перебудови. Воно захопило переважно західні й центральні області республіки. На Півдні і Сході це пожвавлення було незначним. Основною передумовою активізації церковно-релігійного життя в Україні було розгортання демократичних процесів в суспільному житті. Цьому сприяло певною мірою також відзначення в 1988 р. тисячолітнього ювілею прийняття християнства. Фактично в усіх населених пунктах, в яких збереглися культові приміщення, відновлювалася діяльність відповідних релігійних громад.

Поліетнічність України також значною мірою сприяла розвитку у ній багатоконфесійності. Різні культурні об’єднання національних меншин починають сприяти розвитку в нас специфічно їхніх конфесій. Активізувалося німецьке лютеранство, корейський і бурятсякий буддизм, кримо-татарське мусульманство, караїмство та ін. В 1988 р. виходить з підпілля Українська Греко-Католицька церква. В лютому 1989 р. заявила про себе Українська Автокефальна Православна церква. Наступив період не лише повернення культових споруд різним конфесіям, а й розгорнулося будівництво понад двох тисяч нових [13,14, c.73].

1.2.1 Стан і тенденції зміни релігійної мережі в роки незалежності

У 1991 р. в Україні вже діяло 12962 релігійних громад, які володіли 9449 культовими будівлями. Більше всіх громад було у церкви Московського Патріархату – 5469. Українська Автокефальна Православна Церква на цей рік нараховувала уже 1489 громад, Греко-Католицька – 2643, Римо-Католицька – 452. Активізація діяльності протестантських об’єднань сприяла зростанню кількості їх громад. В 1991 р. Церква Євангельських Християн-Баптистів мала їх 1127, інші баптистські течії – 78, Союз християн віри євангельської – 565, інші євангельські течії – 160, Реформатська Церква – 91, Церква Адвентистів Cьомого Дня – 267, Об’єднання "Cвідків Єгови" – 366. Почалося зростання громад іудейського і мусульманського віровизнань. Їх було в означеному році відповідно 40 і 31.

На цей час в Україні почали свою діяльність й нові, як для неї і її історії, течії. Так, Товариство Свідомості Крішни мало 17 громад, буддисти – 7, Велике Біле Братство – 4, Церква Повного Євангелія – 3, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів – 2, вірмено-католики, пресвітеріани, інокентіївці і даоси – по 1. В 1991 р. в Україні було 58 громад старообрядців різних толків, 24 громади Харизматичного напрямку, 18 – адвентистів-реформістів, 8 – Російської Вільної Православної Церкви, 5 – німецьких лютеран, 3 – методистів [10,11, c.73].

Значні суспільні зміни відбулися в Україні за останні 10 років. Вони зумовлені насамперед здобуттям нею своєї державної незалежності, відмови від тоталітарної моделі політичного устрою, панування в країні однієї ідеологічної системи. Ці зміни спричинили якісно нову ситуацію в релігійному житті країни.

За короткий час відбувалася переорієнтація свідомості мільйонів людей на ті морально-етнічні цінності, які раніше нехтувалися і переслідувалися офіційно пануючою ідеологічною системою.

Останнє п’ятиріччя – це період інтенсивного розвитку релігійної мережі в Україні. Зростає не лише кількість релігійних організацій, чисельність послідовників різних конфесій, а й сама кількість релігійних організацій. Якщо в 1991 р. на реєстрації знаходилося 42 релігійні об’єднання, то на початку 2004 року їх було уже 122 [15, c.73].

Найважливішою складовою релігійного життя в Україні є православ’я. Загалом воно об’єднує 15370 організацій. Домінуючою в православ’ї є Українська Православна Церква, що знаходиться в юрисдикції Московського Патріархату. На сьогодні вона має більше 10,4 тисяч громад віруючих, налічує 151 монастир, 15 духовних навчальних закладів, 95 періодичних видань, 3746 недільних шкіл та 36 братств. Предстоятелем церкви є виходець з Поділля митрополит Київський і всієї України Володимир. Центральний офіс УПЦ МП знаходиться в Києво-Печерській Лаврі. Кафедральним собором є її Успенська церква. Нацбільша концентрація громад цієї церкви знаходиться на Поділлі, Закарпатті і Великій Волині ( Волинська, Рівненська і Житомирська області ).

Українська Православна Церква Київського Патріархату офіційно нараховує 3508 релігійних організацій. Вона має 34 монастирі, 16 духовних навчальних закладів, 23 місії, 1086 недільних шкіл та 25 періодичних видань. Найбільше громад цієї церкви на Галичині, Великій Волині та Київщині. УПЦ КП має свої парафії в Америці, Західній Європі, Росії, навіть в Австралії. Офіс церкви знаходиться у Києві, кафедральним храмом є Володимирський собор.

Українська Автокефальна Православна Церква має 1156 парафій, 70% яких знаходиться в галицьких областях України. Найбільше їх на Львівщині (354) та Тернопільщині (286). Предстоятелем Церкви є митрополит Київський і всієї України Мефодій, кафедральним собором є Андріївська у Києві. Вона мала у 2004 році 5 монастирів, 7 місій, 325 недільних шкіл, 7 періодичних видань. В УАПЦ майже постійно наявне протистояння владик, що зумовило помітне зменшення її авторитету і мережі.

В Україні, окрім названих, на початок 2004 року діяло ще декілька інших православних церков. Так, Російська Вільна Православна Церква мала 27 громад, Апокаліптична ПЦ – 4 громади. Діяло дві греко-православні громади, п’ять православних незалежних. Функціонували громади Реформованої і Соборноправної православних Церков. В Україні також поширені різні об’єднання православного коріння. Так, Старообрядницька Церква Білокриницької згоди мала в 2003 році 59 громад, з яких 16 – на Поділлі. До Руської Старообрадницької Православної Церкви без попівської згоди належало 10 громад, 5 з яких – на Житомирщині. Російська Істинно-Православна Церква на цей час об’єднувала 23 громади, Богородична Церква – Церква Матері Божої Преображенної – 14 громад. Незмінною залишилася кількість громад молокан – 4 [7,8, 16, c.73].

Досить активно за останні 10 років пройшло відродження Української Греко-Католицької Церкви. За кількістю громад (3340) вона перевершила довоєнний рівень і займає на сьогодні третє місце в Україні. Церковну службу в УГКЦ здійснює біля 2,1 тис. священнослужителів. Переважна більшість парафій Церкви знаходиться в галичанському регіоні та Закарпатті. Очолює УГКЦ з січня 2001 року Верховний Архиєпископ кардинал Любомир Гузар. Останнім часом помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України, але тут діє лише 5% його громад. З моменту легалізації УГКЦ відновила свою структуру, створила 17 єпархій та 4 екзархати на Сході країни, відкрила 92 монастирі, 13 духовних навчальних закладів, 1132 недільні школи, 25 періодичних видань. Діє 14 місій і 2 братства. До цієї Церкви відносяться також понад 2 тисячі греко-католицьких парафій, що діють в українській діаспорі [8,16, c. 73].

Серед церков, які динамічно розвинулись в Україні останніми роками, постає Римо-Католицька Церква. Утворено Львівську архидієцезію, як іі духовний центр, яку очолює кардинал Мар’ян Яворський, а також Житомирську, Луцьку, Кам’янець-Пдільську та ін. діє цезії. Відкрито шість Навчаються в них біля 800 слухачів. На сьогодні 863 католицьких громад діють у всіх областях України. РКЦ має 37 місій, 80 монастирів, 518 недільних шкіл, 13 періодичних видань. Церква має 470 священнослужителів, серед яких 264 – іноземці [7,8, c.73]..

Широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. Вони мають 7278 релігійних організацій, у тому числі: Християни-Баптисти – 2788; Християни віри євангельської (п’ятидесятники) – 2061; Свідки Єгови – 919; Адвентисти сьомого дня – 965. Громади Реформатської Церкви є лише на Закарпатті. Три Лютеранські Церкви – німецька, українська і шведська - мають відповідно 40,41 і одну громаду. Пресвітеріан в Україні 40 громад, методистів – 16. Різні інші незалежні протестантські течії об’єднують понад 200 громад.

У всіх протестантських церквах є необхідні управлінські структури. В останні роки зміцнюється матеріальна база їх релігійної діяльності, ведеться широка релігійно-просвітницька, морально-виховна та благодійна робота. Налагоджено видавничу діяльність, опановується ефір українського радіо і телебачення. Росте мережа протестантських духовних навчальних закладів. Їх 73 з 8877 слухачами. При протестантських громадах діє 3138 недільних шкіл. Наявні 162 протестантські місії.

Значно збільшилась в Україні кількість мусульманських громад (467). Проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні її центри – у Києві, Донецьку та Сімферополі. Послідовниками ісламу в Україні є переважно представники меншин та національних етносів, на автономних територіях яких ця релігія є домінуючою. В Україні діє 7 духовних навчальних закладів мусульман, друкується п’ять їхніх газет.

Іудаїзм має нині в Україні сім своїх течій, які налічують разом 250 громад. Серед них: Об’єднання іудейських релігійних організацій – 62 громади, Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних організацій – 3, Об’єднання громад прогресивного іудаїзму – 49, громад Месіонерського іудаїзму – 13, іудео-християн – 14. Іудейські громади розміщені по Україні відносно рівномірно. Відкрито Всеукраїнську іудейську духовну академію в Києві. Іудеї друкують 22 періодичні видання [10, 11, 15,c.73].

В останнє десятиліття в Україні набули поширення нові релігійні течії і напрямки. Серед них насамперед громади різних харизматичних церков. Вони є переважно в східних та південних областях країни. Поширилися також громади Новоапостольської Церкви, Церкви Христа, Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів. Дещо стабілізувалися у своєму зростанні неоорієнталістські течії. Їх представляють насамперед кришнаїти, буддисти, багаї. Функціонують в Україні 77 громад різних рідновірських напрямків [12, c.73].

Крім названих, в Україні ще діють більше 200 малочисельних громад віруючих понад 50 інших релігійних напрямів, течій і толків. Тут варто хіба що назвати порівняно нову течію, яка з’явилась серед єврейської меншини. Це – іудео-християнство, 14 громад якого активно діють в п’яти областях і Києві. Назвемо також свіжі для нас даоські та англіканські громади.

У 2004 році загалом продовували розбудову і перерозподіл своєї мережі православні Церкви, що подекуди виливалося в конфлікти між ними. Загалом призупинилося зростання УАПЦ. Маємо вже насичення парафіями УГКЦ та РКЦ у західному регіоні країни. Спостерігається інтенсивне зростання мережі протестантських спільнот, особливо баптистів, п’ятидесятників і свідків Єгови. Загострюються відносини між окремими центрами і управліннями в ісламі та іудаїзмі. З нових течій успіх і поширення мають харизмати, а ось неоорієнталісти та рідно віри дещо стабілізувалися у своєму зростанні. 2002 – 2003 роки відзначилися розширенням мережі духовних навчальних закладів, видавничої діяльності церков, завершенням будівництва нових храмів і будинків молитви, офісів конфесій. Відносини між конфесіями і Церквами стають все більше толерантними, хоч подекуди ще спостерігаються протистояння між православними церквами, православними і греко-католиками із-за володіння храмами. Якщо в попередні роки напруга релігійного життя відчувалася переважно в Західних областях України, то в останні роки вона охопила Крим, Схід і Південь країни. Головним підбурювачем її постає Православна Церква Московської юрисдикції [16, c.73].

Відмінними також є показники зміни мережі в різних регіонах України. Так, за час демократичних перемін в Чернівецькій області було зареєстровано в 2,5 рази більше релігійних громад, ніж в найчисленнішій за населенням Донецькій області. Маючи десь 20% всього населення України, сім західних областей зосереджують біля 38% кількості її релігійних громад. За кількістю громад тут вирізняються Львівщина (2740), Тернопільщина (1603) і Закарпаття (1593). Отже, рівень релігійної активності по Україні наростає із Сходу на Захід.

Таким чином, релігійна ситуація в Україні нині є найскладнішою у світі. Ігнорування і замовчування суспільством наявних в нас багатьох міжконфесійних і між церковних протиріч не дає можливості їх позитивного розв’язання. Як засвідчує життя самі конфесії не в змозі їх розв’язати. Роль посередника в цих процесах мала б взяти на себе держава. Але міру цієї ролі законодавчо окреслити, щоб не допустити втручання держави в сферу власне регілігійного життя. Відтак у нас законодавчо має бути зафіксованим не лише відокремлення Церкви від Держави, а й Держава від Церкви.

1.2.2 Регіональна карта України

Релігійна мережа України – надто рухомий феномен. Офіційна статистика державного комітету України у справах релігій фіксує, що за останні роки збільшилася не лише цифра кількості релігійних організацій, а й кількості офіційно зареєстрованих державою релігійних течій, церков, спільнот. На початок 2004 року в реєстрі Держкому їх було понад 120. Вони об’єднували 28614 офіційно зареєстрованих релігійних громад [17, c.74]

Враховуючи історичні, природні, господарські, етнічні та деякі інші чинники й особливості суспільно-політичного і духовного розвитку, виокремлено 12 регіонів України, релігійне життя в яких протікало в минулому і протікає нині більш-менш однаково. Ними є: Волинь (волинська і Рівненська області), Північ (Житомирська, Чернігівська та Київська області), Слобожанщина (Сумська і Харківська області), Галичина (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області), Закарпаття, Буковина, Поділля (Хмельницька та Вінницька області), Степ (Черкаська, Кіровоградська та полтавська області), Південь (Одеська, Миколаївська та херсонська області), Подніпров’я (Дніпропетровська та Запорізька області),Схід (Донецька та Луганська області) і Крим [8, c.74].

Зрозуміло, що, як і будь-яка інша, ця регіоналізація є умовною, проведеною на основі існуючого в Україні обласного адміністративно-територіального поділу. Прив’язка до неї регіональних особливостей релігійності є умовною,бо ж, північні райони Тернопільщини за своїми показниками релігійного життя більш тяжіють до Волині, а гірські гуцульські райони Закарпаття, Франківщини, Буковини і Львівщини більш мають спільного, ніж рівнинні райони цих же областей. Південь Запоріжжя більше тяжіє за показниками своєї релігійності до Херсонщини і Миколаївщини, ніж до індустріального Подніпров’я чи Сходу. То ж добре було б колись віднайти конкретніші чинники регіоналізації й виокремити регіони по Україні не за принципом віднесення до них областей, а хоч би районів.

За загальною кількістю релігійних організацій (14792) Православя посідає нині в Україні перше місце, хоч їх вже не стільки, щоб говорити про Україні як моноправославну країну. Вони й розташовані по її території вкрай нерівномірно. 10 областей Сходу і Півдня України мають ледь 30% цих організацій. Православя не є домінуючою конфесією на Сході,Закарпатті і Буковині, в Галичині і в Криму. Вагомо воно домінує на Волині, Поділлі,Півдні та Півночі, а також в Степу України [11, c.73, 17, c.74].

Загальну картину розташування православних організацій по Україні із їх загальної кількості дає така схема:

Волинь - 11,2% Північ - 16% Слобожанщина - 4,6%

Галичина - 12,8% Поділля - 14,3% Степ - 9%

Закарпаття - 4, 6% Подніпров’я - 6,4% Схід - 5,9%

Буковина -3,7% Південь - 9,4% Крим - 3,5%

Православні організації, орієнтовані на помітність Українського Православ’я Московського Патріархату, розташовані так:

Волинь - 33 % Північ - 17,6% Слобожанщина - 13%

Галичина - 89,4% Поділля - 21% Степ - 23%

Закарпаття - 3% Подніпров’я - 21% Схід - 12%

Буковина -32% Південь - 28% Крим - 6%

Як бачимо, власне Українське Православ’я домінує лише в Галичині. Відносно міцна і стала його позиція на Волині і Буковині, навіть в південних областях України. Не знаходить воно парафіян в зденаціоналізованому православному середовищі. Так, на Слобожанщині і на Сході його парафії становлять десь 12-13%, в північних областях – десь 17%. Надто низький їх відсоток в регіонах, яким притаманні сепаратистські настрої, тобто в Криму і на Закарпатті.

Що стосується Католицизму,то він в Україні виявляється в трьох різновидах – греко-католицькому, римо-католицькому, вірмено-католицькому. Він хоч і має свої організації в усіх областях України, але все одно домінує на захід від Дніпра і то переважно в Галичині, на Поділлі і в Закарпатті. Не популярним є католицизм на Сході, Центрі і на Півдні України. Так, в степових областях католицькі парафії становлять лише 0,8%, на Сході – біля 2%, на Слобожанщині, Буковині і в Криму – десь в межах 4%. Тут явно домінує Галичина: 56% релігійних організацій регіону належить до католицьких церков. Четвертина релігійних організацій Закарпаття також католицькі. Відзначається поширеністю католицизму і Поділля [8, 7, 11, c.73].

Порівняльний аналіз регіональних карт греко-католицизму і римо-католицизму засвідчує значну їх відмінність. Так, центральні і східні області України не прийняли греко-католицизму. Він тут існує як релігія вихідців із галицьких областей. Римо-католицизм також постає як галицько-подільський феномен. Тут знаходиться 55%його громад. Більше парафій римо-католиків там, де є помітна польська національна меншина. Так, в таких трьох областях України, як Хмельницька, Вінницька та Житомирська, знаходиться 395 організацій РКЦ, що становить 41 % від загальної кількості [17, c.74].

Відсоток римо-католицьких організацій по регіонах України від їх кількості такий:

Волинь - 4,5% Північ - 18% Слобожанщина - 0,5%

Галичина - 27% Поділля - 28% Степ - 1,4%

Закарпаття - 10,1% Подніпров’я - 1,6% Схід - 0,6%

Буковина - 3% Південь - 4% Крим - 1,3%

Дещо іншою виглядає відсоткова регіональна конфігурація греко-католицьких організацій по Україні:

Волинь - 0,5% Північ - 0,7% Слобожанщина - 0,2%

Галичина - 85,8% Поділля - 1% Степ - 0,2%

Закарпаття - 9,4% Подніпров’я - 0,3% Схід - 0,8%

Буковина - 0,56% Південь - 0,54% Крим - 0,2%

Порівняно динамічно розвиваються в Україні різні протестантські спільноти. Вони приблизно рівномірно розташовані по території Україні. Хоч в Україні ще не має областей де б домінували протестанти, але в Закарпатті, Волинських і Степових областях вони вже мають третину релігійних організацій. Найбільший відсоток тут дає Буковина – 43%, Слобожанщина – 34%, Подніпров’я і Степ – 31%. Лише в Галичині із-за високої ваги авторитету історичних церков вдалося утримати натиск протестантизму. Тут його спільноти сягають лише 11% від загальної кількості громад. У Криму їх також порівняно мало – 19% [8,16, c.74].

Якщо виходити з того, що в Україні на початок 2004 року функціонувало 6827 протестантських організацій, то вони мають таке відсоткове розташування по регіонах:

Волинь - 10,7 Північ - 15% Слобожанщина - 6%

Галичина - 9,4% Поділля - 9,3% Степ - 9,1%

Закарпаття - 6,8% Подніпров’я - 7,6% Схід - 6,7%

Буковина -7% Південь - 8,6% Крим - 3,3%

Серед баптистських спільнот виділяється Всеукраїнський Союз Об’єднання Євангельських Християн-Баптистів. На початку 2004 року він мав 2421 офіційно зареєстровану організацію. Найбільше їх на Буковині – 168, Вінниччині – 153, Донеччині – 136, в Запорізькій та Рівненській областях – по 106 організацій. Найменше громад баптистів на Тернопільщині – 17 та Івано-Франківщині – 23. за кількістю своїх релігійних організацій ВСО ЄХБ є найбільшою баптисткою організацією в СНД і Європі.

Потужно зростає кількість п’ятидесятницьких організацій. Їх нині офіційно зафіксовано 1927, що складає 28,2% від усієї кількості протестантських спільнот. Найбільшою протестантською спільнотою є Церква Християн Віри Євангельської, яка нині нараховує 1460 організацій. Найбільше громад вона має в Рівненській (228), Волинській (151) та Чернівецькій (88) областях. Найменше п’ятидесятницьких громад на Луганщині (7), Сумщині, Черкащині, Полтавщині й Запоріжчині (по 20).

Адвентизм України дещо Відстає в кількісному зростанні порівняно з євангельськими течіями протестантизму. Він має 976 своїх організацій.

Українська уніонна конференція церкви Адвентистів Cьомого Дня має в країні 943 організації. В найменшій області України – Чернівецькій – наявна найбільша кількість адвентистських громад – 96. На Вінниччині їх 91, Київщині – 71, Черкащині – 57, Закарпатті - 47, Донеччині – 44, Хмельниччині – 40.

Постійно зростає в Україні присутність Свідків Єгови. Вони мають офіційно зареєстровані 866 організацій. Найбільше громад Свідків Єгови на Закарпатті (144), Львівщині (90), Донеччині (84), Буковині і Харківщині( по 63). Не сприймають єговізм на Черкащині (4), Чернігівщині(7), Хмельниччині та Полтавщині (по 9), Сумщині і Миколаївщині (по 11).

Реформатська Церква не знайшла сприятливий грунт для свого поширення в Україні. Вона має у нас 113 організацій, 112 з яких належать до Закарпатської РЦ і розташовані лише в поселеннях цієї області [8, 11, 16, c.71, 17, c.74].

Десь 2,5% релігійних організацій України утворюють представники національних меншин. Проте, окрім реформатів-угорців, кримсько-татарських мусульман, караїмів і кримчаків,решта меншин не мають компактного проживання в Україні, а тому їх релігійні громади розкидані по іі теренах.

Так, іудеї мають 285релігійних організацій 7 різних течій. Найбільше їх на Вінниччині (22), Донеччині (20), Житомирщині (17) і Київщині (19) [16, c.74].

Надто цікавою є конфігурація територіального розташування мусульманських організацій по Україні, що відносяться до чотирьох зареєстрованих течій. Зрозуміло, що найбільше їх в Криму – 358, де компактно проживає кримсько-татарський етнос. 28 громад має східний, донецький регіон, 23 – Херсонщина, Київ – 8, Миколаївщина й Одещина – по 5, Запоріжчина і Харківщина – по 6. Жодної громади мусульман не має у Волинській, Рівненській, Житомирській, Чернігівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях.

Цікавою виявилася також регіональна карта мережі нових релігій України. В офіційній реєстрації Державного Комітету України у справах релігій нараховується 1582 релігійних новоутворень, серед яких нехристиянських 1352, неоорієнталістських – 135, неязичницьких – 83. З’явились також течії, які не можна віднести до жодної з названих типологічних груп. Дехто називає їх синкретичними, бо ж вони творяться на основі спроб поєднати в якийсь спосіб всіх або декілька з існуючих релігій. Серед таких три громади Науки Розуму, дві громади Великого Білого Братства, громада саєнтологів та ін.

Серед нових релігійних течій найпоширенішими і вже укоріненими в український релігійний простір є нехристияни різних конфесійних визначеностей – різноманіття харизматичних спільнот, новоапостольці, Церква Христа, Богородична Церква, Українські лютерани, мормони та ін. Найпотужнішою нехристиянською течією в нашій країні, як і в світі, є харизматична. Нині вона має декілька своїх церковних спільнот, загальна кількість організацій яких в офіційній реєстрації була 952 [8-11, c.73].

Таким чином, регіональна карта розташування по Україні релігійних спільнот є надто складною, бо ж розкидані вони доволі нерівномірно. То ж можна констатувати, що конфесійна структура України практично набула завершальних обрисів. Поява не чисельних нових релігійних течій її загалом вже не змінить. Відбуватиметься хіба що поділ існуючих у нас релігійних спільнот, з’являтимуться на цій основі якісь нові церковні утворення. В цьому неабияку роль відіграватиме вже суб’єктивний чинник.


2. Релігійна ситуація Рівненської області

2.1 Історико-релігійні особливості краю

Внаслідок третього поділу Польщі у 1795 р. територія України відійшла до складу Російської імперії й відповідно Рівненщина опинилася у складі Волинської губернії. Російський уряд прагнув налагодити релігійне життя у нових губерніях за православними канонами та звичаями. Проте, слід відзначити, що строкатість національного складу впливала на релігійну приналежність на цих територіях. Як свідчать дані польського дослідника Я.Гофмана за статистичними даними на 1885 р. у м. Рівному проживало 664 католиків, 1763 православних, 4850 євреїв, 58 євангелістів [19, c.74].

Переважна частина України в 1900-х роках була ареною діяльності Російської православної церкви (РПЦ). В церковно-адміністративному плані православна церква в Україні поділялась на 9 єпархій: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську та Чернігівську. З усіх 63 єпархій імперії українські були найгустіше заселені, і на кожну припадало в середньому понад 2 млн. жителів. Одна лише Київська єпархія за своєю чисельністю переважала всі східні патріархати разом взяті. А загалом в Україні проживала 1/5 частина православного населення імперії.

Однією з особливостей співіснування українського та російського православ’я у часи після 1686 р. стала їх взаєморуйнація. Поглинання української церкви Московським патріархатом призвело по-перше до його ідейно-організаційного паралічу, як прямого результату нездатності РПЦ до сприйняття західних церковних традицій; по-друге, занепад церкви з наступним підпорядкуванням її державі та остаточною ліквідацією соборного устрою згубно позначився як на українському, так і на російському православ’ї. І нарешті, по-третє, знищення організаційно-церковної структури українського православ’я було вже не стільки справою РПЦ, скільки напрямом діяльності та особливістю утвердження російського самодержавства. Тому сама РПЦ вступала в ХХ століття як інституція не тільки напівцерковна, а й напівполітична. Про що свідчить указ імператора Миколи ІІ від 10 січня 1900 р., направлений до Волинської Духовної Єпархії з метою виховання семінаристів у прихильному ставленні до церковних порядків й лояльному ставленні до великодержавницької політики.

На поч. ХХ ст. у Рівному діяли православні храми: Свято-Воскресенський собор, освячений 1894 р.; церква Св. Степана на кладовищі "Грабник", збудована в 1848 р., й освячена в лютому 1850 р.; церква Успіня Пресвятої Богородиці, заснована в 1761 р. ,а також католицький храм – приходський костел Св. Антонія, побудований у 1899 р. Досить значне місце посідали у Рівному єврейські культові споруди – публічні синагоги та молитовні будинки [19, 20, c.74].

Таким чином, на Рівненщині спостерігалася поліконфесійна ситуація, яка вимагала досить толерантного ставлення з боку як урядових кіл, так і мешканців краю.

З часу підписання Ризького мирного договору територія Західної Волині (Рівненщина зокрема) увійшли до складу Другої Речі Посполитої, що наклало певний відбиток у суспільно-релігійному житті краю. Польська Конституція 1921 р. проголошувала рівні права громадян непольської національності, а також їх право "вільного використання своєї мови та задоволення вимог своєї релігії". Усе це об’єктивно створювало умови для національного розвитку українців, які до того ж становили абсолютну більшість (86%) та компактно проживали на своїй етнічній території. Проте польський уряд відразу взяв курс на створення однонаціональної держави, спрямувавши всю гостроту асиміляторської та колонізаторської політики проти українського населення. Однак, за нових умов римо-католики і світські та польські чинники вже не могли проводити стару політику безоглядного нищення Православної Церкви, були змушені рахуватися з новими реаліями.

Нові державно-політичні обставини початку 20-х років спричини зміни організаційного статусу Православної церкви в межах Другої Речі Посполитої. Перехід від структури рядової церковної області до екзархату, а згодом і до самостійності в управлінні відображає сфрагістика. Восени 1921 р. екзархом Московського патріарха з правами обласного митрополита призначено архієпископа Юрія Ярошевського. Владика Юрій використовував для діловодства відповідний штамп – "Экзархъ Всея Православныя Церквы вПольщі ". Мова легенди вибрана невипадково. Вона відображала панівні настрої духовенства, зокрема єпископів.

На поч. 20-х років у Польській державі проживали близько 4 млн. православних, з того 2,7 млн. українців, а решту становили білоруси та зовсім незначний відсоток росіян. Головною твердинею православ’я ставала Волинь. Рух за здобуття автокефалії розпочався відразу з встановлення польської влади. За часів воєнної хуртовини церковне життя в краю сильно занепало: багато церков було зруйновано і пограбовано, чимало священиків повтікало. Ніхто не знав, у яких формах, на яких засадах буде розвиватися церковне життя за нової влади. У таких умовах розпочалося його відродження: єпархія була поділена на деканати, призначалися священики в осиротілі парафії, з’ясовувалися розміри матеріальної шкоди тощо.

Позитивну роль в цьому процесі тоді відіграв перший вікарій Волинської єпархії, єпископ Кременецький Діонісій. За його ініціативою 14 квітня в Кременці було відкрито Волинське єпархіальне управління [19-21, c.74].

З кінця 20-х рр. посилюється процес полонізації Православної Церкви. Цьому певною мірою сприяла зовнішня толерантність та "поміркована" політика уряду. На неї виділялися досить значні кошти держбюджету, наприклад, у 1936 і 1937 рр. понад 1333 злотих. У сеймі часто обговорювалися питання пов’язані з розвитком православного життя у Польщі. Головним завданням національного руху стала боротьба за здобуття дійсної автокефалії Православної Церкви в Польщі та її українізацію на Волині, а вся його гострота спрямувалася проти московської ієрархії. 5-6 червня 1927 р. в Луцьку відбувався Український Церковний з’їзд. На нього прибули близько 800 делегатів з усіх повітів Волині (з Рівненського – 67). Порозуміння відбулося в Рівному 11 вересня 1927 р., було прийнято рішення щодо рішучої боротьби за право української нації на свою власну Церкву. В "Деннику Законів Речі Посполитої Польської" від 19 листопада 1938 р. № 88 опублікований "Декрет Президента Речі Посполитої від 18 листопада 1938 р. про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви" [20, c.74].

Таким чином, православні громадяни Речі Посполитої одержали закон, яким нормується правне положення їхньої Православної Церкви в Польській Державі, згідно акт. 115 Конституції, який постановляє: "Церкви релігійних меншин і інші правно визнані релігійні союзи управляються власними законами, призначення яких Держава не відмовить, оскільки не мають постанов, суперечних законам. Відношення Держави до тих Церков і віросповідань буде встановлене в законодавчій дорозі по порозумінні з їх правними репрезентаціями". Закон цей є подією великого історичного значення в житті нашої Церкви, очікуваною від ряду літ, яка завершує в процесі унормування стану Православної Церкви у відродженні Польщі.

На території Волині розповсюджувалися періодичні релігійні видання, зокрема проповідницький листок, додаток до журналу "Вісник православної митрополії у Польщі", який виходив у видавництві Варшави і вміщував повчання на різні пости, пояснював походження релігійних свят і т.д. Цим самим православна церква піклувалась про своїх прихильників, давала настанови, виховувала підростаюче покоління в християнському дусі.

Православні віруючі турбувалися про християн, які проживали на території Великої Польщі. Так, 26 грудня 1926 р. відзначали другу річницю відкриття Православного Митрополітального благодійного товариства у Варшаві. Головна мета якого – матеріальна та духовна підтримка православних християн. Однією із турбот товариства була опіка і турбота про хворих та ув’язнених у Варшаві. Члени цієї організації закликали до милосердя: "но живёт верой в чуткость и отзывчивость христианского сердца, не забывающего, что "милосердие – царица добродетелей", что даже, "если кто напоит одного из малых сих чашей студённой воды ради Христа, не потеряет награди своей" [21, c.74].

Крім православ’я та католицизму в регіоні була протестантська течія християнства. Особливо відчутний вплив іудейського віросповідання. Тільки у Рівному існувало десятки молитовних єврейських будинків.

Таким чином, у період міжвоєнного двадцятиліття на території краю були поширені різні віросповідання.

Радянське самодержавство, за словами Володимира Сосюри, - "взявши собі на допомогу старшого спільника – православ’є", привело український народ до того (майже за триста років!), "що він забув своє ім’я (нам же навіть заборонили в церквах молитися своєю мовою, не кажучи вже про школи)". І Коли запитували українців, хто вони, - була тільки одна смиренна відповідь: "Ми православні". Великодержавні шовіністи, вірно слугуючи імперії, робили все для того, щоб привити українцям національний нігілізм, ганебну сумирність і покірність, запобігання перед владою і байдужість до самого себе і долі батьківщини.

В Україні, де викорінення релігійності було піднесено до рангу офіційної доктрини, де протягом, скажімо, 1939 року було прочитано мільйон атеїстичних лекцій, де Церква була позасистемним елементом, а священик – емігрантом у власній батьківщині, у Бога вірило не менше людей, аніж у країнах, де релігійні вартості всіляко підносяться й високо цінуються суспільством і державою.

Сталін у листі до Кагановича пише: український рух приховує в собі небезпеку боротьби "проти Москви, взагалі проти росіян і російської культури та її вищого досягнення – ленінізму". Це був сигнал для розправи з усіма, хто виступав за українізацію. Невинними жертвами ставали видатні діячі української культури і літератури, передова інтелігенція і навіть батюшки та монахи. Їх оголошували "ворогами народу" і знищували. У період діяльності Брежнєва – Суслова розпочалися нові чорні дні України, її мови і всієї національної культури, релігійного життя.

Прикладом тотального атеїзмі в Рівненській області, як скрізь в Україні, стало масове закриття храмів та культових споруд. Так, наприклад, у 1941 р. було 474 діючих церков. В 1941-1943 рр. відкрито 4 церкви. А в 1943-1945 рр. 24 церкви було розвалено і згоріло. Протягом 1948-1951 рр. знято з реєстрації – 29 храмів. В 1957 кількість церков, які були зареєстровані становила 406, знятих з реєстрації – 72, з них: є церковне майно в храмах – 33, виведено з храмів – 39. У Духовних семінаріях з Рівненщини навчалося 39 чоловік. Протягом 1976-1981 рр. Кількість релігійних організацій у краї становила 434; тоді як у 1997 р. їх число сягнуло більше ніж у двічі – 999 [22, c.74].

У багатьох населених пунктах регіону було зруйновано церковні споруди або пристосовано за наказами обласних та районних парторганізацій для господарських потреб. Наприклад, зруйнували храм у с. Боратин (Радивилівський р-н), с. Новоставці (Гощанський р-н) та ряд ін. В Рівному Свято-Воскресенський собор переобладнаний у музей атеїзму. Таких прикладів було безліч у Рівненській області, як і в багатьох регіонах республіки.

Нарешті, з 1991 р. відбувається релігійно-інституційний "вибух". Починають діяти релігійні інституції, існування яких було прямо або опосередковано заборонено законом: понад вісімдесят місій, більше двадцяти братств та близько 4,5 тисяч недільних шкіл. Протягом останніх років збудовано 880 культових споруд, будується ще 1,5 тисячі [21, c.74].

2.2 Сучасна релігійно-конфесійна ситуація Рівненської області

В Україні домінуючим релігійним напрямом є християнство. Із загальної кількості релігійних організацій у нашій державі на кін. ХХ ст. (20406), на громади послідовників християнства припадає 95 %. Переважна кількість віруючих православні. Проте вони не мають організаційної єдності, внаслідок розколів наприкінці 80-х поч. 90-х рр. ХХ ст., які пережив колишній Український Екзархат РПЦ. Приблизно 60% послідовників православ’я (7500 парафій) має УПЦ, яку очолює Блаженнійший Володимир Митрополит Київський і всієї України. Близько 29 єпархій (у тому числі 3 на території Росії) об’єднує УПЦ – КП на чолі із Святішим Філаретом (Денисенко) Патріархом Київським і всієї Руси-України [20, c.74].

Греко-католицизм є другим впливовим християнським напрямом в Україні. На УГКЦ припадає 18,6% загальної кількості релігійних громад (понад 3200).

Католицизм латинського обряду поширений, головним чином, серед польської меншини, у переважній більшості в Західному регіоні й об’єднує близько 770 парафій католиків.

Серед релігійних об’єднань національних меншин слід виділити Закарпатську єпархію Угорської реформейської церкви (100 парафій), парафії Німецької Євангелічно-Лютеранської церкви, Об’єднання Громад Іудейського віровизнання в Україні, Українську Єпархію Вірменської Апостольської Церкви та релігійні громади мусульман (3/4 яких у Криму).

Серед протестантських церков найпоширенішими є Всеукраїнський Союз Об’єднань Християн – Баптистів, п’ятидесятницькі: Союз Християн Віри Євангельської, Союз Вільних Церков Віри Євангельської, Церква Адвентистів Сьомого Дня, 3/5 п’ятидесятників серед яких припадає на Волинську, Рівненську, Тернопільську, Львівську та Закарпатську області [21, 22, c.74].

Останніми роками в Україні, переважно в містах, з’явилися громади буддистів, даосистів, бахаїтів та кришнаїтів, прихильників РУНВіри, активно діє організація свідків Єгови, є громади мормонів і ін.

Всі церковні громади та релігійні течії керуються національним законодавством, зокрема Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації". Як свідчить історичний розвиток церковно-релігійного життя Рівненщини найбільш поширеним віровизнанням була православна гілка християнства [23, c.74].

На поч. ХХ ст. українська церква, як складова РПЦ, знаходилася під впливом як духовних ієрархів так і політико-урядових Російської Імперії.

В силу історико-політичних обставин у краї діяли общини іудеїв, католиків та протестантів.

Дещо змінилася релігійна ситуація у міжвоєнний період (1921 – 1939 рр.), коли край опинився у складі Другої Речі Посполитої. Якщо б прослідкувати релігійно-конфесійну структуру населення 1921 р. та 1939 р., слід відмітити зростання питомої ваги католицизму. Це пояснювалося жорстокою – релігійною політикою польських урядовців. Із приєднанням області до складу Радянської України конфесійна ситуація вирівнюється в сторону християнства православного віровизнання. Однак, наступає доба тотального атеїзму та руйнації духовних цінностей, що проявляються у закритті споруд, переслідуванні священнослужителів та прихожан.

Добою відродження релігійного життя краю стало здобуття Україною незалежності. Водночас це призвело до конфесійного розшарування та розкольницьких тенденцій у православ’ї. Це стало поштовхом до збільшення числа протестантів, які знайшли своїх прихильників серед мешканців Рівненщини. До їх числа належать п’ятидесятники, баптисти, Aдвентисти Cьомого Дня, Cвідки Єгови.

Знайшли свої прихожан у краї громади іудеїв, прихильників Міжнародного товариства Свідомості Кріпни та РУНВіри [23, c.74].

Відроджується Українська Євангельсько-реформована церква.

Згідно Закону України "Про свободу совісті і релігійні організації" від 1996 р. кожний житель України вибирає релігію за власним уподобанням.

Рівненщина за сучасних умов – поліконфесійна область. У ній нараховується понад дев’ятсот релігійних громад, які представляють 18 з-поміж 65 діючих в Україні різних церков, релігійних спільнот, течій тощо. Усі вони є рівними перед законом. Відповідно до статті 35 Конституції України, жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова

Сьогодні на Рівненщині відбувається зростання ролі релігії і церкви. На середину 90-х рр. в області нараховувалось 1065 релігійних громад, 20 конфесій і напрямків. Переважна більшість з них – християнські. Найчисельнішим є православ’я, яке нараховує 723 релігійні громади. УПЦ-МП – 480 релігійних організацій. Нині в період відродження переживає своє воскресіння Українська національна Церква, яку називають Автокефальною, тобто незалежною.

В останні роки кількість віруючих в Рівненській області значно збільшилась, що призвело і до одночасного збільшення релігійних громад та конфесій. Про це свідчать статистичні дані за останні 5 років(таблиця 1), а саме швидкими темпами зросла кількість православних, протестанських та інших громад, у той час, як кількість католицьких громад залишилась майже незміною.

Для порівняння візьмемо 1999 і 2004 рік. Так, у 1999 році кількість православних громад становила 741, натомість як у 2004 році їх кількість збільшилась на 144 громади і становила 885, протестантських громад збільшилося із 295 у 1999 році до 410 у 2004 році. Також побільшало інших громад, що не належать ні до православних, ні до католицьких, ні до протестантських, у 1999 році їх нараховувалося лише 9, а у 2004 році уже 19 громад. Що стосується католицьких громад, то їх кількість не значно змінилася, тобто у 1999 році їх було у Рівненській області 16, а у 2004 році – 20 громад.

Таблиця 1. Кількість релігійних громад у Рівненській області

Рік Православні громади Католицькі громади Протестантські громади Інші
2004 885 20 410 19
2003 857 20 393 11
2002 820 20 367 12
2001 794 17 348 8
2000 764 17 231 8
1999 741 16 295 9

Яскраво ілюструє зміну кількості релігійних громад у Рівненській області рис. 1 та 2.

Рис. 1. Релігійні громади Рівненської області у 1999 році.

Рис. 2. Релігійні громади Рівненської області у 2004 році.

2.2.1 Поширення православ’я і католицизму

Найвпливовішим у конфесійній структурі Рівненщини залишається православ’я. Загалом воно об’єднує 71,5% громад (у країні, для порівняння, - 52%). Однак православ’я на Рівненщини розколоте на три частини, що призвело і до одночасного перебування в області трьох православних ієрархів.

Найбільшою за кількістю зареєстрованих громад – 450, є Українська Православна Церква (УПЦ)(додаток А, ри. 1), підпорядкована Московській патріархії. Вона діє у всіх адміністративних районах і містах обласного підпорядкування, та найбільше – в Корецькому, Гощанському та деяких північних районах, а найнижча – у Сарненському і Дубровицькому районах. Громади УПЦ об’єднані в Рівненсько-Острозьку єпархію засновану в межах області в березні 1990р. Першим її керівником було призначено архієпископа Іренея, уродженця с. Стовпин Корецького р-ну. Єпархія має 2 чоловічі та 4 жіночі монастирі, 2 духовно-пастирські училища. У 1995 р. при єпархіальному управлінні постало Рівненське братство Преподобного Федора князя Острозького [24, c.74].

24 громад на Рівненщині має Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), очолювана настоятелем Рівненсько-Острозького деканату. Вона відродилася і була офіційно зареєстрована в 1990 р. Майже половина громад УАПЦ зосереджена в обласному центрі та Рівненському районі, проте вони практично відсутні у поліській частині області [25, c.74].

У червні 1992 року внаслідок об’єднання частини АУПЦ з частиною УПЦ утворилася Українська Православна Церква – Київський Патріархат (УПЦ-КП)(додаток А, рис. 2). В її Рівненсько-Острозькій єпархії, очолюваній спочатку архієпископом Романом, а нині – архієпископом Серафимом, зосереджено 169 громад. Більшість їх знаходяться у Млинівському, Дубенському, Рівненському та Радивилівському районах. Разом з тим у Володимирецькому, Зарічненському і Рокитнівському районах не зареєстровано жодної громади УПЦ-КП . У 1995 р. вірні цієї церкви ініціювали створення Рівненського крайового братства Святого Апостола Андрія Первозванного .

Порівняно невеликою кількістю громад представлена на Рівненщині друга гілка християнської релігії – католицька. Так, Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), легалізована в 1989 р. Представлена в нашому краї двома громадами – в обласному центрі та Сарнах. Вони входять до Львівської архієпархії, підпорядкованої Конгрегації східних церков Ватикану. Поступово зростає вплив Римо-Католицької Церкви (РКЦ). В 1991 році відновилися перші дві громади в Острозі та Рівному, згодом – в інших населених пунктах. Відносилися вони до Львівської архідієцезії. На сьогодні РКЦ має 13 громад в усіх містах обласного підпорядкування і 8 – в адміністративних районах. Вони становлять Рівненський деканат Луцької дієцезії. Перший декан – отець Владислав Чайка, громадянин республіки Польща. Серед інших шести священиків 5 також є іноземними [24, c.74].

Відносини між вірними православних церков не завжди відзначаються терпимістю. Суперечки за храми (Рівне, Дядьковичі, Липки, Колоденка тощо), культове майно, приміщення єпархіального управління часто набували характеру відкритого протистояння. Зі станом міжнародних стосунків на Рівненщині ознайомлювалася делегація Всесвітньої Ради Церков.

Штучне дроблення певних громад продовжується. Шлях до порозуміння та єдності церков полягає, через консолідацію українського православ’я на засадах законної автокефалії.

2.2.2 Поширення протестантизму

На другому місці в конфесійній структурі Рівненської області залишається протестантизм. Різні його течії об’єднують 242 громади, або 26,5% їх загальної кількості, які очолюються головними просвітерами [1, c.73].

Всупереч усталеним поглядам, протестантизм в області має досить глибоке історичне коріння, яке проникає у надра ХVІ – ХVІІ ст. Серед протестантських конфесій Рівненщини домінує Церква Християни Віри Євангельської (ЦХВЄ)(додаток А, рис. 3), яка об’єднує 158 громад, особливо концентруючись у північних районах, на Дубенщині та Острожчині; лише у Корецькому районі немає жодної громади цієї церкви. Досить чисельна також Церква Євангельських Християн-Баптистів (ЦЄХБ)(додаток А, рис. 4), яка налічує 67 громад з найбільшою концентрацією у Рівненському і Радивилівському районах. Поодинокими громадами у Здолбунівському районі та у Рівному представлені незалежні гілки згаданих двох протестантських церков.

У п’яти адміністративних підрозділах області функціонують громади Адвентистів Сьомого Дня (АСД), у трьох - громади Свідків Єгови, що діяли спочатку у містах - Дубно, Костопіль, Рівне, а нині вони поширені у Здолбунові та ще деяких районах області. Окрім релігійних громад , на Рівненщині функціонують чотири релігійні місії протестантського спрямувення ("Світанкова зоря", "Добрий самарянин", "Пробудження", "Емануїл"), а також зареєстровані дві громадські організації, що координують свою діяльність з протестантськими просвітерами ("Місія без кордонів", "Світло Євангелії"), два біблійні інститути протестантського спрямування, видавництво "Світанкова зоря ". Згадані місії та громадські угрупування займаються пропагандою християнського віровчення і беруть активну участь в організації гуманітарної допомоги [23, c.74].

Порівнявши релігійну ситуацію краю у 90-х рр. та на початку ХХІ ст. можна прослідкувати зростання релігійних організацій. Кількість релігійних громад Рівненської області, які мають зареєстровані статути становить 1233 громад. Переважна кількість віруючих – православні.

Парафії УПЦ на території нашої області об’єднані в дві єпархії з управліннями в м. Рівному та м. Сарни. До складу Рівненської єпархії входить 311 громад, що складає 57,2%, а до Сарненської єпархії належить 233 громади, що становить – 42,8% від загальної кількості двох єпархій (544 громади). Зокрема, до Рівненської єпархії належать: Гощанський район з 40 громадами УПЦ, що складає 12,9%; Демидівський район з 14 громадами УПЦ – 4,5%; Дубенський район – 38 громад (УПЦ), що становить 12,3%; Здолбунівський район містить 24 громади УПЦ – 7,7%; Корецький район – 39 громад УПЦ – 12,5%, Млинівський – 37 УПЦ – 11,9%, Острозький – 32 УПЦ – 10,3%, Радивилівський – 22 УПЦ – 7,1%, Рівненський район налічує 48 громад УПЦ, що становить 15,4%. Місто Рівне з 10 громадами УПЦ, що складає 3,2%, м. Дубно – 5 громад УПЦ, що становить 1,6% та м. Остріг з 2 громадами УПЦ, що становить 0,6% також є складовою Рівненської Кузнецовськ. Березнівський район містить 37 громад УПЦ, що складає 15,9%, Володимирецький – 33 громади УПЦ, що становить 14,2%, Дубровицький – 31громаду УПЦ, що становить 13,3%, Зарічненський район охоплює 24 громади УПЦ, що становить 10,3%, Костопільський – 29громад УПЦ, що становить 12,4%, Рокитнівський – 37 громад УПЦ, що становить 15,9%, Сарненський район – 40 громад, що становить 17,2% та м. Кузнецовськ містить 2 громади УПЦ, що становить 0,8% від загальної кількості громад ( 233) УПЦ Сарненської єпархії [24, c.74].

Українських Православних Церков Київського Патріархату у Рівненській області налічується 265 громад. Рівненський район охоплює 46 релігійних громад, зокрема м. Рівне – 8 громад УПЦ-КП, що складає 3% від загальної кількості. Найменший показник зареєстрованих релігійних громад УПЦ-КП у м. Кузнецовськ, м. Остріг та Корецькому районі [23, c.74].

Загальна кількість католицьких церков – 17, з них РКЦ охоплює 14 громад та УГКЦ – 3. У м. Рівному була зареєстрована станом на 1 січня 2003 р. 1 Римо-Католицька та 1 Греко-Католицька Церкви.

Найбільш поширеними протестантськими громадами у Рівненській області, які мають зареєстровані статути є Церква Християн Віри Євангельської та Церква Євангельських Християн-Баптистів, а найменш відомими – Вільні методисти та Церква Живого Бога. Вони представлені по-одній громаді і лише у м. Рівному. Загальна кількість інших релігійних громад, які були зареєстровані у 2003 р. становить 19. Найбільш впливовими є Свідки Єгови (разом становлять 9 громад). Найменшу кількість громад мають Дослідники Біблії, Месіани, Мормони, представники Свідомості Крішни та Рідної Української Національної Віри. У Рівненській області вони зареєстровані лише по одній громаді і центром їх поширення є м. Рівне [8,7, c.73].

Міри поширення релігійних організацій у Рівненській області досить строкаті. Так, можна зробити висновок, що найбільш впливовими є позиції релігійних громад, які є легальними у м. Рівному.

Однією з ознак демократизації українського суспільства є відродження релігійно-церковного життя. Розглянемо, як відображається цей процес на конфесійній структурі нашого краю.

Відроджується Українська Євангельсько-Реформована церква, віровчення якої базується на ідеях Жана Кальвіна. Перші дві її громади з’явилися в Рівному і Степані. Водночас відбувається подальше урізноманітнення протестантизму шляхом створення незалежних євангельських громад. До числа таких осередків відноситься, зокрема, церква "Голгофа" у Рівному. Вона постала як християнський культурно-просвітницький центр.

Поодинокі громади Харизматичної Церкви повного Євангелія "Відродження", Дослідники Біблії, що виникли в обласному центрі, Володимирецькому і Березнівському районах. Окрім релігійних громад , на Рівненщині функціонують чотири релігійні місії протестантського спрямувення ("Світанкова зоря", "Добрий самарянин", "Пробудження", "Емануїл"), а також зареєстровані дві громадські організації, що координують свою діяльність з протестантськими просвітерами ("Місія без кордонів", "Світло Євангелії"), два біблійні інститути протестантського спрямування, видавництво "Світанкова зоря".

Історично так склалося, що в нашому краї здавна живуть євреї. Вони сповідують іудаїзм. На сьогодні відновилися дві громади в Рівному та Дубно. Їхньою діяльністю керує об’єднання іудейських релігійних організацій. Головний равен України – Янкель Блайх.

Із 90-х рр. у Рівненській області розвиваються новітні релігійні течії. Крім неопротестантських спільнот, набувають поширення вчення свідомості Крішни. Його послідовники, які звертаються до релігійного досвіду Сходу створили у Рівному релігійну громаду. Якщо на час реєстрації на 1992 р. було 20 крішнаїтів, то на сьогодні їх більше 100.

В області з’являються прихильники Рідної Української Національної Віри (РУНВ), інших нетрадиційних культів.

Отже, релігійно-церковне життя в нашому краї відроджується на поліконфесійній основі. Це і визначає строкатість сучасної міри поширення релігійних організацій на Рівненщині.

2.3 Пам’ятки церковного мистецтва та культури

2.3.1 Християнські храми та монастирі області

Сакральне мистецтво – дуже своєрідна ділянка мистецької творчості, яка охоплює дві сфери людського буття: з одного боку, дає певне естетичне задоволення твором, а з іншого ж – виражає релігійні почуття, надихає, навіває певний містичний дух. Велетенську роль у творчості такого типу відіграє християнська символіка, що базується на багатовіковій традиції .

На Рівненщині є низька архітектурних споруд, які приваблюють своєю вишуканістю та красою.

Так, серед класичних храмів Рівненщини першої половини ХІХ ст. слід назвати церкву Олександра Невського, збудовану в 1830 р. на кошти графа О. Ходкевича. Храм розташований в центральній частині селища Млинів. Ця будівля відзначається чіткою симетрією та об’ємно-просторовою структурою. Центральний одноверхий храм являє собою рівнораменний хрест, до якого прилягають нижні бічні. У 1927 р., після реставрації, церкву переосвячено, після чого вона дістала нову назву – Покрови Пресвятої Богородиці.

В місті Корець збереглася Мурована Миколаївська церква, яку збудовано в 1836 р. на кошти князів Чорторийських. Миколаївська церква належить до групи споруд побудованих у стилі ампір. Це хрещатий, центричний одноверхий храм з двоярусною дзвіницею над центральною частиною західного фасаду, увінчаною тонким шпилем. Над центральною частиною церкви підноситься характерний для даного періоду купол. Миколаївська церква відзначається гармонійністю пропорцій, а її місцеположення має велике містобудівельне значення [26, c.74].

Серед окремих храмів, створених у середині ХІХ ст., найбільш значною є церква св. Миколая в с. Дубляни (Демидівський район) на Рівненщині, що збудована в 1848 р. За об’ємно-просторовою структурою церква належить до чотиристопних п’ятиверхих споруд. Вона успадкувала риси зразків давньоруського культового будівництва.

Характерною для другої половини ХІХ ст. є церква св. Михаїла Архангела в с. Здовбиця на Рівненщині, збудована в 1877 р. Вдало поставлена на підвищеній ділянці головної вулиці села, будівля відіграє значну роль в його панорамі. Незважаючи на пізню дату спорудження, в архітектурі Михайлівської церкви ще помітне відлуння місцевих будівельних традицій. Це виявляється, зокрема, в гармонійних пропорціях будівлі та досить тактовному застосуванні декору [27, c.74].

Кожен прихожанин, згадуючи сумні сторінки давніх часів, приходить ще раз відвідати Мурований Георгіївський храм – пам’ятник у Пляшевій – головну споруду державного історико-меморіального заповідника "Поле Берестецької битви". У його саркофазі покояться останки загиблих звитяжці духом. Георгіївська церква відзначається оригінальністю художнього задуму, монументальністю та водночас декоративністю. У ній дуже вдало поєднуються традиційні форми архітектури бароко з рисами стилю модерн початку ХХ ст. Не перестають дивувати відвідувачів музею-заповідника у Пляшевій розписи зовнішнього іконостасу, виконані відомим українським художником Іваном Їжакевичем. Талановитий майстер пензля опираючись на символічні євангельські сюжети, розкрив історичну значимість національно-визвольної війни українського народу проти поневолювачів, сповнену звитяги, незламності духу і глибокого трагізму.

Театральною декорацією сприймається церква Різдва Богородиці в с. Варковичі, що на Рівненщині. Збудована в 1920-1930-х роках, вона належить до нечисленної групи мурованих волинських церков цього періоду. Архітектура храму досить яскраво відображає той напрям у культовому будівництві, який ґрунтується на поєднанні традиційних схем з пошуками нових архітектурних форм.

Чимало пережив на своєму віку Успенський костел в Острозі. Ще в ХV ст., за переказами, на цьому місці височила церква Богоматері, яку князь Федір Острозький віддав під домініканський костел. З роками впливи архітектурних стилів і різних релігій всіляко змінювали Успенський костел. Та незмінним залишалася його сутність, адже костел є окрасою архітектурного ансамблю древнього Острога.

Ще однією прекрасою на Острожчині є Вознесенська церква в с. Верхів, збудована в 1910 р. Вона належить до найвиразнішихкультових споруд, побудованих на Волині на початку ХХ ст. Церква Вознесіння Христового збудована на місці давньої дерев’яної церкви з тією самою назвою. Завдяки значній висоті верху та, особливо, дзвіниці будівля є висотною серед навколишньої забудови й активно впливає на формування панорами населеного пункту [28, c.74].

На мальовничих берегах Горині розкинулося середньовічне містечко Тучин, що в Гощанському р-ні, а Преображенська церква, збудована в Тучині у 1730 р., є яскравим взірцем волинської народної архітектури. У 1545 р. місто було родовим гніздом литовських князів Семашків. Тоді ж при Миколі Семашку, у 1614 р. тут вознісся костел.

Гостів міста Дубровиця надзвичайно приваблює церква Різдва Пресвятої Богородиці, яка височіє у самісінькому центрі. А хіба не здивуєшся, коли проходиш повз Миколаївську церкву або відвідуєш костел Івана Хрестителя. Залишаючи літописну Дубровицю, поринаєш у красу Преображенської церкви у с. Кураж Дубровицького р-ну.

Багато поколінь людей приїздять в смт. Степань з особливим захопленням. Воно відоме ще з ХІІІ ст., а Степанська Троїцька церква – одна з не багатьох пам’яток архітектури, яка збудована на тому місці, де стояли давні храми. Збереглася вона і до нині. А був тут колись ще і замок, і монастир, і костел. Приваблює своєю красою Успенська церква, збудована у 1570-1580 рр. у с. Дорогобужі. А колись на цьому місці знаходився православний монастир, відомий ще з ХІ ст.

Серед храмів м. Здолбунів провідне місце належить церкві св. Катерини, збудованої в 1914 р. Споруджено її на місці давньої дерев’яної церкви як храм при залізничній станції Здолбунів – важливому вузлі сполучення. Церква св. Катерини – цегляний, великий за розмірами одноверхий храм, що належить до найоригінальніших монументальних культових будівель початку ХХ ст. на Рівненщині та відзначається високою якістю будівельних матеріалів і цегляного мурування на фасадах.

Нові часи возводять нові нові храми. Так можна сказати про красень – Покровський собор, який побудований у м. Дубно. Дивишся і милуєшся його незвичайною архітектурною будовою. Собор, ніби підносить свої золоті куполи до небесних висот. Туристи, які проїжджають центром Дубна обов’язково звернуть увагу на Ілльпінський собор. Збудований він у минулому столітті, а саме у 1907 р. [26,28, c.74].

Ознайомившись з найбільш вражаючими пам’ятками Рівненської області, неможливо оминути пам’яток самого Рівного. Церкви, костел, собори – прекрасні дари минулих поколінь нашим сучасникам. І справді, хіба не диво створили майстри у 1895 р. у центрі м. Рівне. Центральний храм Рівного Свято-Воскресенський Собор – одна із прекрасних і давніх пам’яток. Цей Собор пережив чимало перешкод з боку комуністичної влади, однак віруючі все таки домоглися відкриття храму. У 1989 р. була утворена Рівненсько-Острізька Єпархія і Собор став Кафедральним. Проте шовіністична настроєність першого керуючого єпархією архієпископа Іренея відштовхнула від Собору багато людей, і вони змушені були організувати першу українську парафію у невеличкому храмі Св. Стефана на Грабнику. Але у 1992 р., коли більшість віруючих відмовилася визнати антиканонічність Харківського і Московського Архієрейських зборів та засудили втручання Московської Патріархії у внутрішнє життя Української Православної Церкви, постало питання, щоб Кафедральний Собор належав Українській Православній Церкві і служба в ньому проводилася українською мовою. Після деякого періоду боротьби за права Української Православної Церкви, перше богослужіння в храмі українською мовою сталося на свято Покрови Божої Матері 14 жовтня 1992 р. Через деякий час були запроваджені щоденні богослужіння у верхньому Соборі, що належить Київському Патріархату, українською мовою, а у нижньому, що належить Московському Патріархату, церковнослов’янською мовою. Зараз багато віруючого люду, а також гостей міста Рівного відвідують Воскресенський Кафедральний Собор та беруть участь у богослужбових відправах [30, c.74].

Милує око рівнян і гостей міста Рівного величезна споруда Свято-Покровський Кафедральний Собор. В ясні сонячні дні ще за багато кілометрів всіх, хто під’їжджає до міста з усіх сторін, зустрічає золоте сяйво його бань.

В один з трьох днів перебування на Рвненщині – 11 листопада 1990 року, святіших Патріарх Київський і всієї України Мстислав в присутності багатьох тисяч рівнян освятив пам’ятний хрест і камінь на тому місці, де мав бути возведений величний собор. Нова міська влад, ідучи на зустріч пропозиції і зверненню громади Української Автокефальної Православної Церкви, надала право на місці освячених пам’ятного хреста і каменя спорудити собор. Збудований за проектом, виконаним ״Архпроектом״ , нелегкою працею сотень людей під керівництвом знаного у місті будівельника Йосипа Драганчука Свято-Покровський Собор став справжньою окрасою міста. В даний час завершується художнє оздоблення фасадів і інтер’єру Собору, а також благоустрій території. Свято-Покровський Кафедральний Собор – це осередок духовного і патріотичного виховання рівнян [31, c.74].

Однією з найстаріших споруд міста є Свято-Успенська церква. Про найдавніший період храму відомо, що він був осередком українсько-православних традицій, мав велику пошану в народі. Відомо, що в 1798 р. парафію Успенської церкви складав у Рівному 71 двір, в якому проживало 160 чоловіків і 165 жінок. Крім того, до цієї парафії належало с. Тютьковичі – 36 дворів. В часи Коліївщини у храмі молилися гайдамаки перед боєм з польською шляхтою. Не зачепили церкву пожежі, що нищили місто, не зруйнували завойовники. Під час планування міста хотіли зробити велику дорогу до залізничного вокзалу. Церква за проектом була перешкодою, і її планували знести. Однак знайшлися люди, які зуміли відстояти храм. Минають роки, але тільки Свято-Успенська церква залишилась у тому вигляді, якою вона постала у 1756 р. У 2001 р. на її території встановлено й освячено пам’ятний знак, що увінчив ім’я священнослужителя протоієрея Михайла Андрійовича Носаля. Зараз церква визнана унікальною архітектурною пам’яткою міста [32, c.75].

Слід пам’ятати про те, що художні досягнення та збережені реліквії українського сакрального мистецтва – це не лише минуле, а й сучасне, та майбутнє і української Церкви, і української культури в цілому.

Як вже зазначалось вище, в Рівненській області окрім храмів, функціонують і монастирі, яких нараховується близько 14.

Так, наприклад, перлиною давнього Корця є Свято–Троїцький жіночий монастир. Ще в 1620 р. волинський каштелян Карл Корецький, який був католиком, зі своїм братом Самійлом заснував у Корці францисканський монастир, який будувався до 1622 р. Проте в 1831-му католицький кляштор було ліквідовано, а його споруди були передані у відання православної громади. І лише в 1863 р. тут засновується Свято-Троїцький жіночий монастир, ігуменя якого Аполлінарія в 1867 р. починає перебудову його приміщень. У 1880-му монастир освячує архієпископ Волинський і Житомирський Модест. З 1921 р. жіночий монастир був підпорядкований митрополиту Варшавському і всієї Польщі. За радянських часів він також залишається діючим, але на початку 80-х років ХХ ст. монастир отримав право внутрішнього самоврядування [33, c.75].

Свято-Троїцький Жіночий монастир представлений комплексом історико-архітектурних споруд. Це – келії, надбрамна дзвіниця, тепла церква Іоанна Предтечі і Троїцька Церква – головний храм монастиря – закладена в 1620 р. Будувався як костел у стилі бароко.

Між двома річками – Вілією і Збитинкою знаходиться Межиріцький Свято-Троїцький монастир, який останні десятиліття був як музей-пам’ятник архітектури. Безцінною реліквією Троїцької церкви Межиріцького монастиря – ікона Богоматері – воістину шедевр Волинського іконопису кін. ХVІ ст.

В селі Дермань, що розташоване в надзвичайно мальовничому куточку нашого краю, знаходиться Дерманський монастир Святої Трійці. Перша згадка про цей монастир належить до 1499 р., проте, остаточна фундація Дерманського монастиря розпочалася з 1602 р. Тоді, коли князі Костянтин Костянтинович Острозький завершив заснування Дерманської обителі, надавши їй відповідного статусу. Розуміючи значення освіти в боротьбі проти унії, князь Острозький надає Дерманському монастирю відповідні привілеї та засновує духовну школу і створює друкарню. В монастирі збирається велика і цінна бібліотека, започатковується архів, створюється дві друкарні: Острозька і Дерманська.

Особливого розвитку Дерманський монастир зазнав тоді, коли його настоятелем з 1828 року стає випускник Київської духовної академії єпископ Острозький. Саме завдяки йому монастир було відбудовано після пожежі. Особливо багато уваги він приділив ремонту вежі дзвіниці. При монастирі в цей час працювало духовне повітове училище. Свято-Троїцький Дерманський монастир є взірцем для багатьох інших монастирів на Волині, він став центром освіти та культури. Тут розвивались писемність, книгодрукування, архітектура, церковна музика. Ця обитель – твердиня православ’я і має велике значення у зміцненні та розвитку високого духовно-морального життя на Україні [34, c.75].

Наразі достеменно не відомо, коли виник задум спорудити у Городку монастир і коли під його будівництво заклали перший камінь. Історики посилаються лише на перші згадки в історичних документах. Однак вважають, що засновниками Городоцької обителі були монахи Києво-Печерського монастиря, які першоначально створили тут подвір’я (скит). Багато десятків років монастир був центром розбіжностей між православними і католиками. Відповідно виникали конфлікти, а сама обитель декілька разів переходила ״із рук в руки״. Черговою віхою для монастиря став 1730 р. Саме тоді за декретом трибуналу Городком заволодів уніатський єпископ Афанасій Шептицький. При ньому дерев’яну церкву святого пророка Іллі перебудували у храм Святого Миколая, приєднавши його до братського корпусу та митрополичої резиденції. У1722 р. подала свій перший голос дерев’яна дзвіниця, що розташувалася біля підніжжя пагорба. За задумом, вона слугувала своєрідними ворітьми монастиря.

У1794 р. після переділу Польщі і відповідного указу Катерини ІІ монастирська обитель знову стала православною. Як зазначається в історико-краєзнавчому нарисі, підготовленому з нагоди 10-річчя відродження Городоцького Свято-Миколаївського жіночого монастиря 29 грудня 1801року імператор Олександр І переписав дарчу грамоту на Городок графу Естергазі. Цей пан, будучи виходцем із Австрії, вирішив перебудувити маєтності на свій лад. У результаті колишній митрополичий корпус набув вигляду сучасного палацу, довкола якого виріс прекрасний парк. Ще одним його витвором було створення монастирської бібліотеки, якою дуже пишався, під час відвідин, польський письменник Гнат Крашевський [35, c.75].

У повоєнні роки в Городоцькому монастирі розмістили військовий шпиталь, а у 1948 р. – обласний санаторій для туберкульозних хворих. Однак, найбільше блюзнірство у відношенні до святої обителі проявилось на початку 60-х років минулого століття. Храм, у якому з давніх давен звучала монаша молитва, потрапив у список так званих ״неблагонадійних״. Причиною цього стало те, що церква розташована поруч із туберкульозною лікарнею,а повз неї ходять прихожани і можуть рознести інфекцію. Натомість після закриття Свято-Миколаївського храму партійці планували облаштувати в його приміщенні сільськогосподарський музей.

У 1960 р. церковне майно було звалене у бабинці на купу, а отець Михайло відмовився його забрати і відвезти до сусідніх церков. Ключі від храму були у старости, який ховався, щоб їх не віддати. Проте влада вирішила діяти по-іншому. У Городок прибуло чотири машини, в одній з яких був газозварювальний апарат, щоб позрізати замки на дверях. Місцеві люди дізналися про це, прибігли і почали кидати в машини все, що потрапляло їм під руки, і цим самим примусили автомобілів зупинитися. Проте, одна машина розвернулася і поволі заднім ходом точила задні двері церкви. Це помітила жінка похилого віку, яка, ризикуючи життям, лягла під колеса тієї машини і примусила водія зупинитися. Тоді влада вирішила не діяти так відкрито і справу нібито припинили.

З часом керівництво розробило інший варіант: викликали по одному членів церковної двадцятки та священника і змушували їх підписати документ, що нібито церкву закрили із згоди парафіяльної двадцятки. Цей документ відіслали у Москву до міністра у справах релігії. Церкву таки закрили. А доводили храм до аварійного стану навмисно – поруч із ним спорудили водонапірну башту і з неї часто в погріб під церквою зливали воду. Через деякий час покрівлю зруйнувала іржа, а посередині церкви гніздилися голуби.

Подібну непривабливу картину застали на початку 90-х років минулого століття. Тоді уже було прийнято рішення Рівненської райради про передачу приміщення, прилеглого до Свято-Миколаївського храму, разом із територією протитуберкульозного приміщення єпархіальному управлінню УПЦ. Однак те, що застали черниці, буквально шокувало їх.

Першоначально в колишньому монастирському приміщенні облаштували регентські курси. А на 3 квітня 1993 р. – день Похвали Пресвятої Богородиці – припадає офіційно-духовне відкриття обителі. Того ж дня у домовій церкві освятили престол на честь святого пророка Іллі, відродивши давню традицію. Із благословення митрополита Володимира першою настоятелькою стала ігуменя Михаїла [35, 36, c.75].

Попри труднощі, попри перепони за десяток літ Городоцький монастир змінив до невпізнання своє обличчя. З Божою допомогою у 1998 р. розпочалося будівництво храму Христа Спасителя на честь 2000-річного ювілею Різдва Христового – і зараз ця святиня уже виблискує золотими куполами. Вознісся також новий корпус храму в честь Похвали Пресвятої Богородиці. Прихожан при вході на острівок зустрічає нова капличка.

2.3.2 Духовна освіта Рівненщини

Духовна освіта Рівненщини сягає своїми витоками ще княжої доби, про що свідчать історичні джерела.

Перші відомості про братства в Україні , а на історичній Волині зокрема, маємо ще з ХV ст., коли ремісники в містах створювали цехові товариства: кравців, ковалів, ткачів. Були то професійні об’єднання, які відстоювали свої професійні інтереси, але в часі вони набирають і релігійно-благодійних ознак.Ці братства ставили перед собою релігійно-благодійні завдання: дбали про свої храми та їх обслуговування, влаштовували громадські Богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, на членські внески засновували шпиталі, оплачували похорони своїх братчиків.

Але релігійно-національна ситуація, що її творили в Україні, а на історичній Волині зокрема, польські королі, магнати, шляхта та римо-католицьке духовенство, породила принципово нові братства, першочерговим завданням яких стала охорона святого українського православ’я. Так, народилися якісно нові братства основна діяльність яких біла спрямована на врятування рідної церкви – душі народу. Щоб захистити нашу святу православну віру і український народ, ремісники, купці, православна шляхта, селяни і інші стани народу почали творити православні церковні братства [38, c.75].

Вмістах і містечках Рівненщині відомі своєю освітньо-культурною, релігійною діяльністю такі братства: Острозьке Богоявлення Господнього, Гощанське Богоявленське, Дубнівське Спаське, Степанське Св. Троїці, Клеванське Преображенське. Ці братства не тільки взяли опіку над нашими церквами, монастирями, а й заснували духовні братські школи, які, в першу чергу, були духовними, бо предмети, які вивчалася в них згідно з програмами, насамперед були Богословськими: церковний спів, діалектика, гомілетика, католицьке богослов’я, а тоді – рідна мова, граматика, поезія, риторика, арифметика.

Статус братських шкіл 1624 року юридично закріпляв їх діяльність і складався з двох частин: перша – права і обов’язки учнів; друга – порядок функціонування братської школи, роль вчителів. В правах і обов’язках учнів лежав глибокозакроєний зміст з пошанування людської, національної особистості, а вчителі, наставники їх, окрім засівання наукових знань, мали виховувати пошану і любов до краси українського православного обряду, братолюбіє і інші християнські чесноти [39, c.75]. Братська школа в Острозі, заснована Богоявленським братством, готувала майбутніх абітурієнтів для Острозької академії, які розпочинали свої студії саме тут. Як і всі інші, Острозька братська школа була доступною для дітей всіх станів, учні в ній відрізнялися лише за знаннями, відмінники сиділи на передніх лавах в класах, а в єзуїтських колегіумах, навпаки, перші місця займали знатні й багаті учні. В братських школах була сувора дисципліна з тілесними покараннями включно, але сироти і діти бідних батьків проживали в бурсах, отримували одяг, взуття, їжу, підручники за рахунок братства. До викладачів в братській школі ставилося також ціле коло вимог – від високих педагогічних знань до власної взірцевої поведінки. Братська школа в Острозі, поруч з іншими, спричинилася до глибокого поширення релігійної та національної свідомості, розвитку української культури [ 38, c.75].

У 80-х роках ХVІ ст. постала і вища Духовна школа – Острозька академія, заснована Боголюбивим князем Констянтином Констянтиновичем Острозьким. Постання Острозької академії, заснування друкарні, переклад і видання Острозької біблії – все це було великим духовним даром для українського народу, його святої української православної церкви.

Острозька академія виховала ціле покоління борців за українську духовність і українську душу, які зброєю слова чинили опір її ворогам.

Ще один яскравий феномен духовної освіти на Рівненщині – це філія-академія в Гощі, заснована у 1639 році українською православною княгинею Раїною Соломорецькою з роду Гойських. Академія в Гощі – це філія Києво-Молилянської академії, яка була заснована з благословення великого митрополита Петра Могили, а її фундатором стала видатна українська православна княгиня Раїна Соломорецька, яка в своєму маєтку заснувала монастир Св. Михайла, а при ньому вищу школу переведену з Вінниці. Проіснувала Гощанська академія до 1672 року і, як і Острозька виховала багато українських Богословів, вчених-патріотів, духівників церкви і т.д.

Братська школа в містечку Степань була широко відома на тогочасній історичній Волині. Вона пріснувала до кінця ХVІІ ст. І дала нашій церкві і українській культурі багато визначних діячів, зокрема відомого іконописця середин ХVІІ ст. Семена Стапанського, святі образи якого збереглися до нашого часу і вражають глибиною релігійно-національного духа, ряд інших культурно-мистецьких та релігійних достойників [40, c.75].

Видатний мученик і праведник нашої церкви, перший православний єпископ Волині – Варлаам Шишацький заснував 1796 року в м. Острозі Волинську Духовну семінарію. ЇЇ острозький період сягає 1796 -1825 років, коли вона була переведена до містечка Ганнополя. Острозький період Волинської Духовної семінарії тісно пв’язаний з ім’ям її засновника, який наповнив цю Духовну школу українським духом, і цей український дух витав в ній з 1796 по1918 рр. коли наша земля була окупована москалями, а наша церква, духовність закуті в ганебні варварські ланцюги московського бездуховного рабства. Одночасно, з заснуванням Волинської Духовної семінарії, в Острозі постало Духовне повітове, парафіяльне училище, яке в 1833 році було переведено до Дермані. В духовних повітових училищах готували кандидатів до Волинської Духовної семінарії і, як правило, учнями були діти православних священиків, дияконів, церковних і прицерковних осіб. Тривалий час духовна освіта на Рівненщині була залита хвилями полської, московської, німецької окупації, і лише з постанням незалежності України воскресла і кожним роком набирає висоти духу і глибини віри. З відродженням УАПЦ 1991 року засновано при Рівненсько-Острозькій єпархії пастирські курси, на яких здобували духовну освіту наші молоді священики-патріоти, які вибрали шлях служіння Богові. Пастирські курси проіснували до 1996 року. Саме тоді ж владикою Серафимом, архієпископом Рівненським і Острозьким, було засноване Рівненське Духовне училище, яке зробило лише один випуск своїх вихованців – в червні 2000 року [39, c.75].

З приходом на кафедру єпископа Даниїла в 2000 році докорінно змінилося на краще духовне життя на Рівненщині, а саме духовна освіта зазнала якісних змін. Владика Даниїл направив рапорт святішому патріарху Філарету і священному Синоду про реорганізацію Рівненського Духовного училища в Семінарію. На прохання владики ректором Семінарії призначено протоієрея Ігоря Швеця, високоосвіченого, глибоко віруючого духівника, людину з добрими організаторськими здібностями [40, c.75].

З того часу Рівненська Духовна семінарія стала головним осередком Духовної освіти на Рівненщині, вона лишається єдиним спадкоємцем всіх своїх попередників, продовжує їх славні традиції виховання кандидатів у душпастирі для рідної церкви, які б вірою правдою служили Богові та Україні.


3. Проблеми релігійного життя Рівненщини

3.1 Аналіз законодавчого поля щодо поширення релігії в Україні

У розділі І Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" викладені основні його положення. А саме:

- гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права;

- забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм Міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії;

- визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій;

- визначення обов’язків релігійних організацій перед державою і суспільством;

- подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви;

- гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.

В Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" дозволяється відокремити декілька основних прав, які конкретизують свободу совісті: по-перше, мати, вибирати, змінювати релігію або переконання за власним вибором; по-друге, свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати одну релігію чи не сповідувати ніякої. Так у ст. 4 про рівність громадян незалежно від ставлення до релігії йдеться про те, що:

- громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується,

- будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі і ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом. Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов’язків. Заміна виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України;

по-третє, відправляти релігійні культи. Це право здійснюється періодично і пов’язане, зокрема, з виникненням державно-правових та інших відносин. В Україні вільне відправлення релігійних обрядів забезпечується тим, що воно:

а) не порушує громадського порядку;

б) не пов’язане з посяганням на права інших громадян;

в) не заподіює шкоди здоров’ю населення;

по-четверте, відкрито виражати, вільно поширювати свої релігійні чи атеїстичні переконання [41, c.75].

Однак, аналізуючи сутність свободи совісті, слід відзначити, що насамперед, вона не означає відмови від будь-якої відповідальності людини за свої думки і вчинки. Тому в цьому законі наголошено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятись від виконання своїх конституційних обов’язків.

З початку 2003 року в Державному комітеті України у справах релігій було проведено чотири засідання Колегії, на яких розглянуто ряд важливих питань, пов'язаних з основними напрямками діяльності Комітету.

У січні на засіданні Колегії було затверджено статистичний звіт Держкомрелігій за 2002 рік і розглянуто стан виконавської дисципліни структурних підрозділів у роботі з документами. Було відзначено, що впродовж минулого року до Держкомрелігій надійшло та опрацьовано 6132 документи й водночас підготовлено та відправлене 4308 вихідних документів, що надійшли з вищих органів влади (міністерств, відомств та інших установ). 1277 документів було взято на контроль як такі, що мали визначений термін виконання й потребували вирішення [42, c.75].

У лютому на розширеному засіданні Колегії було розглянуто інформаційний звіт Держкомрелігій "Стан та тенденції розвитку релігійної ситуації в Україні" за 2002 рік. Члени Колеги разом з керівниками регіональних управлінь у справах релігій обговорили релігійну ситуацію в, зокрема, Донецькій, Волинській, Тернопільській областях та Автономній Республіці Крим.

19 березня 2003 р. на засіданні Колегії Держкомрелігій були розглянуті питання про стан дотримання законодавства України про свободу совісті та релігійні організації у Рівненській області, про роботу структурних підрозділів центрального апарату Державного комітету України у справах релігій з виконання актів та доручень Президента України, Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, звернень народних депутатів України, а також про заходи Державного комітету України у справах релігій, які випливають із розпорядження Кабінету Міністрів України від 4.03.2003 p. N 123-р "Про додаткові заходи щодо забезпечення ефективної співпраці Кабінету Міністрів України з Верховною Радою України".

Відзначалося, що в результаті вжитих заходів у Рівненській області впродовж останніх років послідовно й цілеспрямовано забезпечується реалізація державної політики щодо релігії та церкви, зменшилась напруга в релігійному середовищі, кількість відкритих протистоянь віруючих різних конфесій, грубих порушень законодавства про свободу совісті, виявів релігійного екстремізму та фанатизму [42, 43, c.75, 44, 45 c.76].


3.2 Конфесії України в контексті міжнародних релігійних реалій

Якщо порівняти карту релігій світу і карту релігійної мережі України, перше, що кидається в очі, це наявність на нашій карті майже всіх тих конфесій, які є найбільше поширеними на карті світовій. Чим же зумовлене таке порівняно велике конфесійне різноманіття в Україні?

Вивчення історії нашого буття як етносу засвідчує, що нинішньому конфесійному різноманіттю в Україні сприяло ряд чинників. Перший – наше межове розташування між Сходом і Заходом, між двома світовими релігіями – християнством та ісламом, між двома основними течіями християнства – Православ’ям та Католицизмом. Другий – відсутність в Україні протягом століть національної держави, що не сприяло утвердженню на наших теренах своїх національних Церков. Третій – урбанізація, що створила умови, коли на релігієвибір особистості, особливо у великих містах, вже не впливає усталена конфесійна громадська думка чи сімейна традиція. Четвертий – відсутність конфесійної екології у наших історичних Церков, їхня незорганізованість до місіонерської роботи. П’ятий – матеріальна скрута традиційних Церков, які нездатні налагодити таку благодійницьку, просвітницьку чи видавничу діяльність, як це можуть принесені в Україну в останнє десятиліття конфесії [8, c.73].

Окремо слід сказати про роль міжнародного чинника, а саме: 1. Ми не маємо спеціальних законів, які б обмежували втручання зарубіжних релігійних центрів у внутрішнє релігійне життя України. 2. Якщо в політичній сфері на теренах колишнього Союзу з’явилися незалежні держави, то в релігійній продовжує діяти та система інституційного підпорядкуванню зарубіжжю, яка склалася в часи, коли у нас була відсутня свобода віросповідань, Україна не була незалежною країною. 3. Українці надто вже толерантні і міжнародно законопослушні при прийнятті на свої терени зарубіжних релігієтворів, легко йдуть на їх реєстрацію й офіційне визнання

Розглянемо причини поширення найбільших релігійних конфесій по території України.

Православ’я. Тут з Україною як окремою країною ніхто не рахується. Нещодавно в Асхані відбувся всесвітній форум релігій, на якому Україну репрезентував Московський Патріархат. Російська Православна Церква – державна Церква Росії, не дає згоди на утворення в Україні своєї Православної Автокефалії чи навіть Автономії, вдалася до анафемування всього, що пов’язано з національним виокремленням України з російської "тюрми." Православна Церква України Московського патріархату розглядається як один із засобів очікуваного повернення до якоїсь нової східнослов’янської державної структури, нової імперії. Багато, що в святих Російської Православної Церкви значиться останній цар цієї імперії Микола ІІ, ікони якого вже не один раз транспортувалися по українських єпархіях Церкви Московського Патріархату. А царевича Олександра проголошено також святим, подають я захисника українських діточок, організовуючи на його честь молодіжні хресні ходи по парафіях УПЦ МП всієї України. Залишилося ще знайти живого престолонаступника. В московсько-православних виданнях взагалі береться під сумнів існування такого народу як українці, такої держави як Україна.

Нещодавні переговори ватиканського кардинала Каспера в Москві з Російською Патріархією ще раз засвідчили іі прагнення безапеляційно втручатися в релігійне життя України. У цьому втручанні в союзники Московський Патріархат залучив практично залежні від нього всі, так звані, православні автокефалії. І це російсько-православне великодержавство чомусь наша держава сприймає як нормальне явище і не вважає, що тут нехтуються іі українські національні інтереси, національне державотворення, ігнорується українська гідність [46, c.76].

Католицизм. Давно відомі вікові прагнення католиків Польщі за допомогою і при підтримці Ватикану окатоличити Україну. Чи щось змінилося в цих намірах за останній час? В певних формах наміри ці залишилися. Ватикан не виявляє якусь зацікавленість в становленні незалежної української держави. Фактом хоч би є те, що Ватикан протягом століття не допускає поєднання українських греко-католиків в єдину міцну церковну інституцію, а вона послужила б ефективним засобом нашого національного і духовного відродження.

Відомо, що Верховному Архиєпископу УГКЦ не підпорядковуються не лише діаспорні єпархії, а навіть українські із Закарпвття. Майже сорок років Ватикан не реагує на прохання українських греко-католиків про надання їх Церкві статусу Патріархії, хоч вона згідно з рішенням ІІ Bатиканського Собору, має на це право, як і інші карликові східні Церкви, які , до речі, його вже отримали. Ватикан всіляко працює на те, щоб повністю католицизувати нашу УГКЦ, применшити збережену українськими ієрархами ще в 1596 році при укладанні Берестейської унії її православність. Апостольську столицю страшить ідея поєднання в Україні двох її основних Церков – Православної і Греко-Католицької [46, 47, c.76].

Окрім сказаного, Ватикан всіляко опікує ще практично паралельну структуру в Українському Греко-Католицизмі – це василіанський орден, який також не підпорядкований Львову.

Отже, Ватикан прагне до утворення в Україні єдиної Католицької Церкви. Саме Українська ГКЦ йому в цьому як колода на дорозі.

Протестантизм. Великі протестантські Церкви України не в усьому сприяють нашому державотворенню. Картина тут нагадує дечим православну. Розпався Союз, але ж і баптисти, і адвентисти зберегли свої євроазіатські структури, свої головні центри в Росії, звідки диктують їм те, що і як робити.

Протестанти нехтують мовну політику Української держави. Їх Церкви є переважно російськомовними. Богословська і службова література видається майже повністю російською мовою, навчання в семінаріях й інших інституціях ведеться також на російській, нею ж переважно і проводяться богослужіння.

У протестантських виданнях Україна як держава, український народ як духовно самобутній етнос із складною історичною долею взагалі відсутній. Тут не згадуються його духовні святині, національні діячі, культурне багатство. Тож нічого дивного в тому не має, що в колах національної унтелігкнції протестантизм, незважаючи на декілька столітню його історію на українських теренах, розглядається як чужорідне і не бажане релігійно-духовне явище, ця інтелігенція виявляє свою прихильність переважно до Православ’я чи Греко-Католицизму [47, c.76].

Нові християнські течії. Поширення їх носить від осередній характер: приїздить зарубіжний місіонер певної християнської конфесії, поселяється в тому чи іншому місті, починає під різними приводами й шляхами шукати собі одновірців. Велику роль в результативності цього місіонерства відіграє матеріальна допомога.

Проте зазначимо, що перебування молоді в неохристиянських громадах не сприяє формуванню в них державницьких настроїв, національного почуття, бо вся література і богослужбова мова цих спільнот є російська. На відмінну від власне українських традиційних церков, вони ніколи не говорять про історію і духовність України, її національні святині і великих людей. Тож неохристиянські спільноти відіграють в Україні роль чинника зросійщення українців. Їхні епізодичні молитви за Україну слугують швидше засобом для досягнення байдужості з боку держави щодо їхньої діяльності.

Деякі неохристиянські інституції постають в Україні як якісь закриті системи переважно із зарубіжним штатом керівництва й іноземною службовою мовою. Це можна сприйняти як засіб утаємничення діяльності конфесій і, як недовіру до одновірців.

Східні релігії. В них не має якоїсь особливої небезпеки для становлення української держави, бо послідовників у цих релігійних течій дуже мало, а в останні роки вони в кількісному зростанні взагалі стабілізувалися. Як і неохристияни, неоорієнталісти загалом нехтують у нас українсько-національним, хоча вони прагнуть видавати свої священні книги і віро повчальну літературу українською мовою.

Іудаїзм. Хоч ця конфесія в нашій країні й поділена аж на сім течій, але всі вони розгорнули надто активну роботу серед єврейського населення України, яка переслідує мету відродити в нього національну самосвідомість. Неодмінною складовою останньої має бути відчуття і усвідомлення того, що рідною землею- країною для єврея є Ізраїль, що його народ є дійсно богообраним і найталановитішим. У цьому відношенні особливу настирливість виявляє Об’єднання хасидів, яке орієнтує євреїв на замкнутий, якийсь відмежований від українського суспільства спосіб життя. Духовний центр Об’єднання хасидів Хабад Любавич знаходиться в США. Інші єврейські релігійні спільноти також мають свої центри в зарубіжжі, звідки вони щедро фінансуються. Це дає можливість їх не тільки будувати синагоги, а й відкривати єврейські навчальні заклади, дитячі установи,формувати свою своєрідну єврейську автономію на теренах незалежної Української держави [46, c.76].

Іслам. Мусульманська релігія в Україні також не є моноінституйованою. Тут маємо Духовні управління мусульман Криму (Сімферополь) і України (Київ), а в додачу ще й Духовний Центр мусульман України (Донецьк). Окрім них діють ще й інші мусульманські спільноти. Всі мусульманські спільноти України знаходяться під пильним оком мусульманських країн і одержують від них певну матеріальну допомогу. Саме це відкриває двері для проникнення в Україну місіонерів із екстремістських мусульманських спільнот.

Українська релігійна діаспора. Що стосується української релігійної діаспори, то її буття нині варте особливої уваги. Адже, останніми роками вона потихеньку вимирає. Про це свідчить наступне. 1. Хоч українські Церкви і мають в зарубіжжі добротні храми, але їм вже бракує своїх священиків. 2. Змішані шлюби витіснили Українську Церкву "з сім’ї – домашньої церкви" і українська релігійність тепер може відтворитися лише в поза сімейній сфері. 3. Відбувається англіканізація Українських Церков, що створює умови для входження їх в недалекому майбутньому в церковні структури підпорядковані безпосередньо Москві, Константинополю чи Ватикану. 4. Із-за тих негараздів, які ми маємо в своїй країні у житті традиційних Церков, відбувається певне відсепарування від України українських діаспорних релігійних спільнот. Тому Українській державі варто приділити значної підтримки своїй релігійній діаспорі [48, c.76].

Сказане вище дає підставу для таких висновків.

1. Існує пряме втручання закордонних релігійних центрів у релігійне життя України з метою підпорядкування його своїм конфесійним інтересам.

2. Всі ці втручання явно не працюють на інтереси Української держави, процеси нашого національного відродження, духовного розвитку.

3. Іноземні втручання в життя релігійно-націонвльних меншин не сприяють консолідації України як незалежної держави, оскільки із-за цього втручання вибудовуються якісь непідконтрольні державі структури. Щодіють в інтересах їх зарубіжного спонсора.

4. Наявна потреба у прийнятті Верховною Радою України спеціального закону, який би регламентував відносини українських релігійних спільнот з їх зарубіжними релігійними центрами і визначав права й можливості зарубіжного релігійного місіонера в Україні.

5. МЗС важливо упорядкувати діяльність послів зарубіжних держав, зокрема нунція Апостольської столиці, в релігійні сфері, щоб не допустити їх втручання в релігійне життя України, корегування його в інтересах своїх країн чи домінуючих в них конфесій або Церков.

6. Державі варто принципи своєї мовної політики поширити і на сферу релігійного життя, бо ж негативне ставлення багатьох діючих в Україні конфесій і Церков до української мови відповідає принципам ще Валуївсьго указу царських часів.

7. Українській державі варто звернути увагу на діяльність українських конфесійних спільнот в діаспорі, сприяти їх зближенню із спільнотами одновірців в Україні.


Висновки

На основі опрацьованих матеріалів (архівні джерела, монографічна література, підручники та посібники, статті періодичних журнальних та газетних видань, мемуарних друків тощо) можна зробити висновки теоретичного та прикладного характеру.

Релігія виконує наступні функції: інтегративну, комунікативну, регулятивну, світоглядну, тому дослідження історико-релігійної тематики потребує комплексного та всебічного аналізу, що й ми прагнули зробити у даній роботі.

Сакральний світ досить багатогранний та поліфонічний. Можна виокремити окремі вірування та релігійні течії з багатовіковою історією, а також такі , що виникли зовсім недавно, і дістали назву "неорелігії". Однак, найбільш визначними світовими релігіями є християнство (православ’я, католицизм, протестантизм), буддизм та іслам.

Всього в Рівненській області зареєстровано 883 релігійних громад різних віросповідань, переважна більшість яких відноситься до різних напрямків християнства, а в першу чергу – до православ’я – майже 800 релігійних організацій, що виходить з національного складу населення та історичного характеру подій і традицій. Однак православ’я на Рівненщині, як і в цілому по Україні, розколоте на три частини, що і призвело до одночасного перебування в області трьох православних ієрархів.

Так, до Української Православної Церкви Московського Патріархату належить 457 громад (52%), до Української Православної Церкви Київського Патріархату – 152 громади (18%), до Української Автокефальної Православної Церкви – 27 громад (3%).

Великого поширення набули на Рівненщині протестантські громади різних напрямків, кількість яких становить 410, що складає 47%. Цей напрямок християнства започаткувався в області ще в другій половоні ХVІ ст., а тому не є явищем зовсім чужим для населення.

Окрім того в Рівненській області є 17 громад Римо-Католицької Церкви, що відображає вірування і традиції польського населення області, та три громади Української Греко-Католицької Церкви. Існують також 2 громади іудеїв та 1 Міжнородного Товариства Свідомості Крішни.

За останні роки , що не менш суттєво, в області всі культові споруди, що використовувались не за призначенням, не лише повернуті віруючим, а й відремонтовані. Разом з тим швидкими темпами будуються нові. Так, за останнє десятиліття зведено 303 культові будівлі, 68 – на стадії зведення. Водночас відкрито 14 моностирів. Функціонують недільні школи, семінари з вивчення Бібілії тощо. Відбуваються позитивні зрушення у середовищі православних.

В м. Рівному з поч. 90-х рр. відчинили двері новозбудовані та реконструйовані культові споруди – Свято-Покровський кафедральний собор, Лютеранська церква, католицький костел; відведені міською владою території під будівництво інших православних храмів (селище Ювілейне, мікрорайон Північний).

Культові споруди виконують не лише обрядову функцію, але й виступають пам’ятками церковного мистецтва та культури.


Список використаних джерел

1. Саух П. Рівненщина релігійна //Панорама, 2005 – 12 жовтня.

2. Топчієв О. Г. Основи суспільної географії: навчальний посібник. – Одеса: Астропринт, 2001. – 560с.

3. Закович М.М. Релігієзнавство. – К.: Вища школа, 2000. – 569с.

4. Колодний А. Релігієзнавсиво. – К.: Артек, 2004. – 504с.

5. Сліпий Й. Паломництво до Святої Землі. Враження з подорожі. – Львів, 1935. – 200с.

6. Шевчук Л.Т. Сакральна географія. – Львів: Світ, 1999. – 157с.

7. Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія релігій. – К.: Артек, 1999. – 503с.

8. Колодний А. М. Україна в її релігійних виявах. Монографія. – Львів: СПОЛОМ, 2005. – 336 с.

9. Савчук Б. За Українську церкву. Національно-церковний рух на Волині у 20-30-ті роки ХХ ст. – Івано-Франківськ, 1997. – 116с.

10. Надтока Г. Православна Церква в Україні 1900- 1917 рр. – Київ, 1998. -386 с.

11. Поровський М. Роль церкви в становленні нації і держави // Волинь (Рівне). – 1994. – 25 лютого.

12. Макарчук С.М. Етнографія України. – Львів: Світ, 1994. – 517с.

13. Марголіна І. Кирилівська Церква. – К., 2001. – 187с.

14. Київська традиція і Східний обряд в українському християнстві. Наук. Збірник. – К., 2004. – 465с.

15. Історія релігії в Україні. Підручник (за ред. А Колодного і П.Яроцького). – К., 1997. – 498 с.

16. Колодний А., Филипович Л., Біддулф Г. Релігія і Церкви в сучасній Україні. – Київ, 2001. – 400 с.

17. У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник. // Людина і світ. – 2002. – лютий.

18. У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник. Колегії Держкомрелігій у 2004 р. // Людина і світ. – 2004. – квітень.

19. Рожко В. Нарис історії української православної церкви на Волині. – Луцьк, 2001. – 670 С.

20. Новак О. Ф. Християнство в Україні: Нариси.- Рівне, - Ліста, 2003. -503 с.

21. Рожко В. Відродження Української Православної Церкви на Волині. Луцьк: Волин. книга, 2007 – 246с.

22. Ковалій О. В. Історія католицької та православної церкви у найновіших дослідженнях волинського краєзнавства. // Волання з Волині. 2000. - №4. – с. 38-40.

23. Багато й різне: Про релігійні громади в області // Поліський маяк. 2001.- 8 жовтня.

24. Бухало Г. Православ’я на Рівненщині // Вісті Рівненщини. 2002. – 22-25 лютого.

25. Демчишина О. УАПЦ: минуле, сучасне, майбутнє. // Дзвін. 2001. – 2-9 травня.

26. Годованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю. Київ, - Техніка,- 2004. – 176 с.

27. Лужницький Г. Місто Рівне та його церкви.// Літопис Волині. 2003. – 4-8 жовтня.

28. Завада В. Дерев’яні храми Полісся. К.: Техніка, 2004. – 168 с.

29. Православні монастирі Волині та Полісся. Луцьк: Медіа, 2000. – 692 с.

30. Тищенко О. І відчинились двері храму:[ 110 років Свято-Воскресенському Собору в Рівному] / Рівне, 2005. – 1 грудня.

31. Пащук І. Свято-Покровський Кафедральний Собор у Рівному.// Волинська ікона, 2005. – 27-28 жовтня.

31. Каневська В. Успенська церква. // Сім днів, 2001. – 3 серпня

32. Рожко В. Православні монастирі глибокого Полісся. / Луцьк: Медіа, 1999. – 692 с.

33. Корецький Свято-Троїцький жіночий монастир // Волинь моя. – К.: 2001. – 5 вересня.

34. Зодук В., Семенюк Т. Дерманський Свято-Троїцький жіночий монастир. // Православне Полісся, 1999. - № 2-3.

35 .Цимбалюк Є. Городок: Земля ченців – така свята і грішна. // Вільне слово. – Рівне, 2004. – 6-8 жовтня.

36. Рожко В. Найбільш шановані відпустові місця Волині і Полісся. // Визвольний шлях, 2000. - № 7.

37. Рожко В. Духовні православні освітні заклади в добу незалежності України. // Луцьк, 2006. – 221 с.

38. Ярмошик С. Рівненське Духовне училище. // Духовна нива. - Рівне 2006. - № 10.

39. Рожко В. Рівненська Духовна семінарія: Історично-краєзнавчий нарис. – Луцьк: Медіа, 2006. – 230 с.

40. Відкриття духовного училища в с. Городок Рівненського району. // Вісті Рівненщини, 1995. – 28 березня.

41.Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" // Закон України. – К., 1996. – Т.2. – 869с.

42. Інформаційний звіт Державного комітету України у справах релігій за 1998 р. "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні." // Людина і світ. – 1999. – лютий.

43. У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник "Про закон, конфлікти, тенденції та експансії". // Людина і світ. – 2001. – жовтень.

44. Про свободу совісті, релігії і переконань. Збірник документів за ред. М. Бабія. – К., 1996. – 256 с.

45. Релігійна свобода: правові і державні гарантії. За ред. А. Колодного. – К., 1999. – 180 с.

46. Саух П. Зона найвищої релігійної активності // Сім днів. – 2000. – 18 лютого.

47. Стоколос Н. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні. – К., 2003. – 476 с.

48. Колодний А. Релігійні вияви України. – К., 2004. – 578 с.


Додаток А

Географія найбільших церков на території Рівненської області

Рисунок 1. Українська Православна Церква

Умовні позначення

Середня кількість жителів району, що припадає на одну громаду, тис. осіб

Рисунок 2. Українська Православна Церква –Київський Патріархат

Умовні позначення

Середня кількість жителів району, що припадає на одну громаду, тис. осіб


Рисунок 3. Церква Християн Віри Євангельської

Умовні позначення

Середня кількість жителів району, що припадає на одну громаду, тис. осіб

Рисунок 4. Церква Євангельських Християн – Баптистів

Умовні позначення

Середня кількість жителів району, що припадає на одну громаду, тис. осіб


Додаток Б

Рис. 1. Село Дубляни. Церква св. Миколи

Рис. 2. Смт. Млинів. Покровська церква

Рис. 3. Село Варковичі. Церква Різдва Богородиці


Рис. 4. Село Пляшева. Меморіальний комплекс "Козацькі могили"

Рис. 5. Свято-Успенська церква м. Рівне

Рис. 6. Свято-Покровський Собор м. Рівне


Рис. 7. Свято-Воскресенський Собор м. Рівне

Рис. 8. Корецький Свято-Троїцький жіночий монастир

Рис. 9. Дерманський монастир


Рис. 10. Село Городок. Жіночий монастир

Похожие рефераты:

Проблемы философии

Туристичні ресурси Львівської області

Шпаргалки по геометрии, алгебре, педагогике, методике математики (ИГПИ)

Шпаргалки к госэкзаменам по Банковсому Делу

Курс лекций по теории вероятностей

Соборні послання – складова канону Священних Новозавітних книг

Экономическая система

Вопросы,ответы и шпоры по общепрофессиональным экзаменам

Ответы на госудаственные экзамены по психологии ЮУрГУ

*-Алгебры и их применение

"Инкарнация" кватернионов

Проектирование систем электроснабжения промышленных предприятий на основании технико-экономических расчетов

Вопросы,ответы и шпоры по специальным дисциплинам

Шпоры по Госам МСХА

Большая коллекция шпор для МАТАНа (1 семестр 1 курс)

Методические указания по технической механике

Шпоры по финансовому менеджменту

Шпаргалки к госэкзамену по экономике и праву