Скачать .docx |
Реферат: Кровозамінники
У багатьох випадках при лікуванні хворих можна обійтися без переливання не лише цільної крові, а навіть ії компонентів, скориставшись кровоза-мінними препаратами. Це речовини, які у разі внутрішньовенного введення в організм хворого можуть певною мірою замінити донорську кров. Їх застосовують для лікування різних захворювань.
Сьогодні запропоновано багато класифікацій кровозамінних препаратів. Більшість із них громіздкі, часто неповні. Найпростішою і в той же час достатньою щодо охоплення є така класифікація: 1) кровозамінники гемодинамічної дії (протишокові);
2) кровозамінники дезінтоксикаційної дії; 3) кровозамінники для парентерального харчування; 4) кристалоїдні (сольові) розчини.
Кровозамінники гемодинамічної дії часто називають протишоковими, бо застосовують їх переважно для лікування шоку (травматичного, опікового, операційного) і гострої крововтрати. Механізм їх дії спрямований на нормалізацію гемодинаміки. З цією метою використовуються препарати, виготовлені з декстрану, желатину, оксиетилкрохмалю.
Лікувальна ефективність протишокових розчинів пояснюється їх високим колоідно-осмотичним тиском, гідрофільністю колоїдів, що дає можливість збільшити ОЦК. Крім цього, вони зменшують стаз і агрегацію еритроцитів або запобігають їм.
З протишокових кровозамінників особливо виділяють декстрани — полімери глюкози з високою (70 000) або середньою (40 000—50 000) молекулярною масою. Яскравим їх представником є поліглюкін. Це водорозчинний декстран, середньомолекулярний полімер глюкози. Внутрішньовенне його введення супроводжується збільшенням об'єму циркулюючої рідини в кровоносному руслі. Це пояснюється ВИСОКИМ КОЛОІДНО-ОСМОТИЧНИМ тиском поліглюкіну, тривалим
перебуванням його в кровоносному руслі. Випускають у флаконах по 400 мл. Термін зберігання — 5 років.
Желатиноль — 8 % розчин частково гідролізованого желатину. Одержують препарат з колагеновмісних тканин великої рогатої худоби. Випускають у флаконах по 250—400 мл. Термін зберігання — 3 роки. Молекулярна маса желатинолю становить 20 000 — 40 000. Дози препарату залежать від стану хворого. Одночасно можна ввести до 2 л.
Оксиетилкрохмаль — молекула крохмалю. Молекулярна маса — від 10 000 до 2 500 000. Використовується у 6 % розчині.
Полівінол — 2,5 % полівініловий спирт.
Протишокові кровозамінники вводять внутрішньовенне і внутрішньо-артеріально. Оптимальну дозу визначають індивідуально (до 2000 мл).
Перед уведенням вищеназваних препаратів треба визначити групу крові реципієнта, бо у разі введення більшої кількості кровозамінників гемодинамічної дії можуть виникнути порушення в системі згортання крові і важко буде визначити групу крові.
Кровозамінники дезінтоксикаційноі дії. Лікувальний ефект цих розчинів зумовлений тим, що вони зв'язують токсини і виводять їх через нирковий бар'єр. Крім цього, ліквідуючи стаз еритроцитів у капілярах, вони зменшують гіпоксію органів і тканин, поліпшують функцію нирок, підвищують діурез. Під впливом дезінтокси-каційних кровозамінників внутрішньоклітинна рідина переходить у судинне русло, що в свою чергу веде до збільшення ОЦК і поліпшення гемодинаміки. До цієї групи речовин належать: гемодез, реополіглюкін, рео-глюман, полідез, ентеродез, нео-компенсан.
Гемодез — низькомолекулярний декстран. Випускають його у флаконах по 150, 250, 400 мл. Термін зберігання — 5 років.
Аналогічні гемодезу препарати випускають за кордоном під назвами "Неокомпенсан" та "Перистан".
Реополіглюкін — також низькомолекулярний декстран. Випускають його у флаконах по 400 мл.
Реоглюман (суміш реополіглюкіну і манітолу) — прозора, безбарвна рідина без запаху. Випускають у флаконах по 100, 200, 400 мл.
Полідез — 3 % розчин полівінілового спирту в ізотонічному розчині натрію хлориду. Препарат добре зв'язує токсини, швидко виводиться зі сечею.
Ентеродез — препарат низькомолекулярного полівінілпіролідону. Рекомендують приймати всередину в дозі 5 г 1—3 рази на добу.
Кровозамінники для парентерального живлення. Показані в тих випадках, коли хворий з тих чи інших причин не може приймати їжу або вона, надходячи в травний канал, не всмоктується в ньому.
Визначити потребу в парентеральному харчуванні в кількісному і якісному відношенні тяжко. Існує багато способів виявлення білково-енергетичного дефіциту — від звичайної антропометрії до складних радіонуклідних методів дослідження.
Простішими можна вважати такі критерії: 1) швидка несподівана втрата маси тіла на 10 % і більше; 2) маса тіла менша на 80 % за нормальну порівняно із зростом; 3) зниження рівня сироваткового альбуміну понад ЗО г/л; 4) загальна кількість лімфоцитів понад 1,2 • 109 /л.
Показання до парентерального харчування можна поділити на абсолютні й відносні. До абсолютних належать такі: перед операцією з приводу захворювань глотки, стравоходу, шлунка за наявності перешкод для проходження їжі (пухлини, звуження); у перші 3—7 діб (до початку ентераль-ного харчування) після видалення гортані і великих оперативних втручань на глотці, стравоході, травному каналі;
перші дні після масивних операцій на органах грудної клітки, заочеревин-ного простору; тяжкі травми, а також нійно-септичні процеси; тяжкі ускладнення в післяопераційний період (перитоніт, шлункові, кишкові, жовчні, панкреатичні нориці); гострий панкреатит; термінальні стани в реаніматологічній практиці.
Відносні показання до парентераль-ного харчування: захворювання органів травлення, які супроводжуються значними порушеннями функцій травлення, всмоктування і моторики; захворювання, які супроводжуються вираженою білковою недостатністю або порушенням синтезу білка (цироз печінки, гепатит, патологія жовчновивідних шляхів); чітко виражені порушення білкового обміну у хворих хірургічного профілю у передопераційний період.
За абсолютних показань парентеральне харчування повинно бути повним (містити всі компоненти харчування); за відносних показань (коли зберігається ентеральний шлях) воно може бути частковим. Характер трансфузійної рідини і її кількість визначаються з урахуванням ступеня порушення процесів обміну речовин.
Препарати для парентерального харчування можна розділити на дві групи, а саме: джерела азоту і джерела енергії.
Препаратами, які дозволяють у короткий строк парентеральним шляхом компенсувати потребу організму в азоті, є білкові гідролізати (гідро-лізин, гідролізат казеїну , амінопеп-тид, амінозол, аміген і ін.). Це — суміші амінокислот і простих пептидів.
Для забезпечення азотної рівноваги і створення позитивного азотного балансу треба щоденно вводити 1,5— 2 л гідролізатів.
Гідролізати виготовляють із сироваткових білків крові тварин і людини, які гідролізують ферментами, основами, кислотами.
Випускають ці препарати у флаконах по 200—400 мл.
Широко застосовують для парентерального білкового харчування збалансовані амінокислотні суміші, що містять вільні L-амінокислоти (поліамін, моріанін, амінофузин, фреамін і ін.).
Амінокислотні суміші кращі за білкові гідролізати не тільки тому, що вони не містять пептидів, але й тому, що у них вдало поєднуються незамінні кислоти, які добре засвоює організм хворого.
Амінокислотні суміші вводять внут-рішньовенно у дозі від 400 до 1200 мл щоденно протягом 5—10 діб.
Для повноцінного засвоєння введеного азоту організмові потрібна енергія. У протилежному разі для поповнення енергії використовується азот. Джерелами енергії можуть бути вуглеводи, жири, спирти.
З вуглеводів широке застосування знайшла глюкоза. Для запобігання цир-куляторним порушенням рекомендують уводити 20—50 % розчини глюкози.
Кращою від глюкози є фруктоза. Вона має однакову з глюкозою енергетичну цінність, але засвоюється організмом за відсутності інсуліну. У разі внутрішньовенного введення вона швидше виводиться з кровоносного русла і захоплюється клітинами печінки. Але розчини фруктози дорогі і з цієї причини не знайшли широкого застосування.
Розчин інвертного цукру — це суміш однакових частин глюкози і фруктози. Він доступний для парентерального харчування. За його введення не буває ускладнень, і він може застосовуватися для забезпечення енергетичних потреб організму.
Хоча вуглеводи є основним джерелом енергії в організмі, парентеральним введенням їх важко повністю компенсувати інтенсивні потреби в ній.
Поряд із вуглеводами як джерело енергії можна використовувати спирт етиловий, сорбіт, ксиліт.
Спирт етиловий за енергетичною цінністю в 1,7 разу перевищує глюкозу. Уводять спирт етиловий з розрахунку 1 г спирту на 1 кг маси тіла. Введення 7—8 г протягом години не супроводжується побічними реакціями і не справляє шкідливого впливу на печінку.
Доступними джерелами енергії єагатоатомні спирти (поліоли) — сорбіт і ксиліт. Порівняно із моноцук-рами, вони мають вищу енергетичну цінність і можуть поєднуватися під час стерилізації з розчинами амінокислот (гідролізатами), оскільки окремо від вуглеводів спирти не взаємодіють з амінокислотами. Прикладом препарату, який поєднує в собі сорбіт і амінокислотні суміші, є аміноінфузин.
Для парентерального введення як джерело енергії можуть бути використані і спирти-діоли: 1,3-бутиндіол;
1,2-пропандіол. Вони є ефективнішими джерелами енергії за поліоли.
Висока енергетична цінність жиру дозволяє невеликою його кількістю поповнювати організм енергією. Цим жирові емульсії вигідно відрізняються від вуглеводів. За допомогою жирових емульсій розв'язується проблема постачання організму такими незамінними речовинами, як жирні кислоти і жиророзчинні вітаміни.
Для виготовлення жирових емульсій використовують різні жири рослинного походження, які частіше виробляють із соєвої олії в концентраціях 10—20 %. 1 л 20 % жирової емульсії разом з емульгатором забезпечує 2000 ккал (8370 кДж).
Жирова емульсія — це білого кольору молокоподібна рідина. Випускають емульсії у флаконах по 400 мл. Зарубіжними фірмами запропоновано для парентерального харчування ліпомул (США), ліпофундин (Німеччина), фатген (Японія), ліпофізан (Франція, Англія), інтраліпід (Швеція), ліпомайз (Росія). Найефективнішим серед них є виготовлений у Швеції із соєвої олії препарат інтраліпід.
Жирові емульсії за парентерального харчування виконують лише допоміжну роль, і ними можна покривати ЗО % потреб у енергії. Решта поповнюється за рахунок вуглеводів і спиртів.
В останні роки для парентерального харчування запропоновано препарати, які є добрими джерелами енергії. Добову дозу жирів, вуглеводів і білків змішують і вливають протягом 12—24 год (залежно від стану пацієнта).
За кордоном для парентерального харчування застосовують тривеміл (Fre-AmineE). Добова доза його становить 1000—1500 мл. 1 л емульсії Fre-AmineE дає 1200ккал (5020 кДж).
Кристалоїдні (сольові) розчини. Як кровозамінники вони мало ефективні. Для підвищення ОЦК їх треба вводити в кількості, яка перевищує крововтрату в 3—4 рази. У той же час введення в організм такої кількості рідини може зумовити небажані наслідки. Кристалоїдні розчини частіше використовують у разі критичного стану організму для одержання швидкого, але нетривалого ефекту. Вони поліпшують реологічні властивості крові, нормалізують мікроцир-куляцію, сприяють профілактиці ДВЗ-синдрому.
Ширше застосовують сольові кровозамінники для корекції водно-електролітного балансу і кислотно-основного стану. З цією метою використовують прості й складні сольові розчини. До простих належать ізотонічні рідини: 0,9 % розчин натрію хлориду;
1,5 % розчин натрію гідрокарбонату;
0,9 % розчин амонію хлориду; 1,1 % розчин калію хлориду і ін. Крім цього, в клініці використовують і гіпертонічні розчини: 2, 3, 10 % розчини натрію хлориду; 5, 8,4 % розчини натрію гідрокарбонату. Розчини калію і натрію хлориду використовують за дефіциту їх у організмі (визначають лабораторним шляхом), розчини натрію гідрокарбонату, як і розчини 0,3 Мтрис-буфера, — у разі ацидозу. Розчин амонію хлориду ефективний за тяжкого алкалозу.
Складні сольові розчини застосовують при різних патологічних процесах. Вони містять в собі деякі електроліти, зокрема, натрій, калій, магній, кальцій. Це розчини Рінге-ра—Локка, Дерро, Гартмана, Батлє-ра та ін.
Широко використовуються стандартні готові розчини електролітів, які нескладні для приготування в умовах лікарняної аптеки. Це лактасол, аце-сол, трисол, дисол, хлосол, йоносол.
Переливання кровозамінників звичайно не вимагає, за окремими винятками, попереднього проведення будь-яких проб. Ускладнення, які спостерігаються під час їх застосування, нагадують такі після переливання крові:
1) первинні токсичні явища, які залежать від самого препарату; 2) пізні токсичні прояви як наслідок поганого засвоєння розчину і кумуляції його в організмі; 3) анафілактичний шок;
4) ускладнення інфекційного характеру, причиною яких є забруднення розчину під час його приготування;
5) підвищення температури тіла;
6) тромбофлебіт вени, через яку проходить кінчик катетера; 7) септицемія як наслідок занесення інфекції в кровоносне русло; 8) метаболічні розлади (гіперосмотичний синдром, гіпо-чи гіперглікемія, дефіцит деяких мікроелементів та ін.).