Скачать .docx Скачать .pdf

Реферат: Українська національна культура в світовому контексті

УКООПСПІЛКА

Львівська Комерційна Академія

Реферат на тему:

«Українська національна культура в світовому контексті»

«Львів – 2010»

Зміст

Вступ

1. Історичний нарис – витоки української культури.

2. Українська культура у контексті світової

3. Проблеми української культури в контексті світового розвитку

Висновок

Список літератури

Вступ

Культу́ра (лат. colere — «населяти», «вирощувати», «сприяти», «успадковувати») — сукупність матеріальних і духовних, нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії.

Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка іменується культурою. Більшість людей переконана, що саме культура — те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші — в залежності від того, що розуміється під культурою.

Для української національної культури основоположною і базовою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво.

Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами.

Історичний нарис - витоки української культури

На території сучасної України археологами знайдені численна кількість культур, що охоплює весь історичний період розвитку людства - періоди палеоліту, мезоліту та неоліту. Залізна доба на території України представлена Черняхівською культурою, а мідна доба - трипільською та ямною культурами.

Що стосується витоків української культури, то на сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:

теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Культура Русі

У IX столітті у Східній Європі постала монархічна держава Русь, центром якої став Київ. Основою культури Русі стала самобутня культура східнослов'янських племен. На момент її виникнення у господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство, важливими промислами стали скотарство, полювання, рибальство і бортництво. Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло - виготовлялися вироби з заліза і кольорових металів, розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення на камені й дереві.

Рубіжною подією стало проникнення християнства, що приходило на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнято Володимиром Великим 988 року. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності (певний час співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам'ятки якої написані церковнослов'янською мовою. Важливими стали впливи Візантійської культури, зокрема поширився візантійський стиль в архітектурі, в духовній музиці поширився знаменний розспів.

XIII-XV століття

Татаро-монгольська навала середини XIII століття стала причиною затяжного економічного занепаду. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість. На тривалий час було припинено будівництво. Центром духоної культури залишалися однак православна церква, яка залишалася володарями Орди недоторканою.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком розвитку української культури Галицько-Волинське князівство, що перебувало у більш сприятливому геополітичному становищі. Ситуація стала поступово змінюватися із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського. В культурі стає помітним західноєвропейський вплив, Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

XVI-XVIII століття

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Із заключенням Люблінської унії у 1569 році українські землі опинилися під володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Українська культура у контексті світової

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в ХIII ст., польсько-литовська експансія в ХIV - ХVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в ХIХ - ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в ХVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця ХVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI - ХVII ст., і культурне відродження в ХIХ ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників – К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. – все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (ХVII - ХIХ ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. “Споріднена праця” і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: “Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень”. Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.

Проблеми української культури в контексті світового розвитку

Розпад Радянського Союзу і блоку країн прорадянської орієнтації, крах комуністичної системи ознаменували початок нової історичної доби в геополітичних, суспільних, економічних і культурних процесах цілого світу. Глобальні перетворення дали змогу наблизити завершення тривалого періоду як в політиці, ідеології, в методології соціально-гуманітарних наук, так і в культурній сфері.

У сучасних розвинених постіндустріальних державах можна виокремити три найголовніші моделі взаємовідносин держави з культурною сферою: американську, британські] і французьку. Вони відрізняються рівнем державного втручання в процеси підтримки культури, обсягами й механізмами недержавної підтримки митців та мистецьких заходів.

Американська модель відзначається децентралізацією підтримки культури, провідною роллю приватних спонсорів і фундацій, високим рівнем власної господарської ефективності культурно-мистецьких закладів.

Британська модель передбачає підтримку культури держави за принципом «витягнутої руки», розподілом бюджетних коштів через автономні недержавні й напівдержавні інституції.

Французька модель зорієнтована на потужну й централізовану підтримку національної культури.

Усі держави Європейського Союзу та США проводять добре продуману політику залучення до розвитку культури недержавних коштів. Тут є суттєві податкові пільги не лише для приватних спонсорів, а й для активного спонукання митців до їх пошуку, запроваджено різноманітні схеми так званих «доповнюючих гарантів». Так, отримавши певну суму від приватного спонсора, митець одержує і певну доплату від держави. На початку 90-х років сфера культури щороку за рахунок спонсорства одержувала близько 60 млн фунтів стерлінгів у Великобританії, близько 700 млн франків у Франції, 300 млн марок у Німеччині.

Щодо України, то її культурна сфера живе більш скромними вимірами. Вона обмежена цілим комплексом проблем, що дісталися у спадщину від минулого. Інтелектуальна та духовна криза української культури не розпочалась сьогодні, а була закладена в самій суті тоталітарно-імперського режиму.

Безкровна поява майже в центрі Європи суверенної України, її політичне відродження суттєво вплинули на суспільні та геополітичні реалії не тільки в цьому регіоні, а й в усьому світі: посилився інтерес країн світової співдружності до її економіки, історії, національно-політичного і національно-культурного відродження, міжнародних зв'язків. Це стало можливим тому, що в середовищі українського народу за багато століть сконцентрувався величезний потенціал цілісної духовної культури на противагу постійним зазіханням на колонізацію українських етнічних земель з боку чужоземних держав. Збереглося немало цінностей і традицій української національної культури, які нині мобілізують культурний самозахист українського суспільства, готують нову інтелектуальну еліту нації.

Концепція національної культури, розроблена М. Грушевським, знайшла своє втілення в умовах боротьби за Українську державу і в час її розбудови. Ідея М. Грушевського грунтується на автохтонності розвитку українського народу, його культури. Вона з'явилась у реальному проголошенні перед усім світом і практичному становленні української державності, що включає всі компоненти суспільного життя, зокрема культуру. Саме ця ідея продовжує рухати процес активізації формування нового ідейного підґрунтя всієї культури, всіх духовних чинників. Вже стало аксіомою те, що загальнолюдські цінності яскравіше виступають там, де культура творить своє, національно специфічне.

Разом з тим жодна національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня — без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури стають надбанням усього світу, оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес.

Не випадково, захищаючи право українців мати гідне місце серед народів світу, ще у 1918 р. український економіст М. Туган-Барановський, який зробив вагомий внесок у світову економічну науку, писав, що передусім необхідно визнати право за українцями бути синами своєї вітчизни і працювати над розвитком своєї національної культури. Тим паче, що нині у світі проживає більш як 60 млн українців, які не відмовилися від своєї мови, від своєї землі, від своєї культури. А тому, як підкреслює академік М. Жулинський, у цивілізованій багатоманітності розвитку людства ми повинні посісти своє культурно-цивілізоване місце. Для цього нам слід здійснити соціально-культурну модернізацію суспільства і відкрити перед ним багатобарвну варіантність сприйняття світу.

Вже у роки державної незалежності пересічному громадянинові України стає зрозумілим, що тривала дія царського і радянського імперіалізму проти всього українського відчужувала народ від традицій української культури, релігії, від національних цінностей і світових гуманітарних досягнень. Тому явно проявляється недовір'я у самих українців до своїх звичаїв і традицій, національних пріоритетів. У своїй статті про державну мову, датованій квітнем 1995 p., доктор філософських наук К. Шудря, виступаючи проти закріплення в законодавстві українське-російської двомовності, наголошувала, що слід найближчим часом повернути українську мову у дитячі садки, школи, вищі заклади освіти, армію, судочинство, виробничу сферу, адміністративні та державні заклади, але найголовніше — дати належну моральну оцінку зневажливому ставленню до української мови державних діячів, окремих депутатів, представників дипломатичного корпусу. Таким було становище мови великого європейського народу на четвертому році державної незалежності України.

Якщо подивитися на інші компоненти культури, то не можна не помітити і ту картину, яку зобразив колишній міністр культури І. Дзюба: «... постала реальна загроза втратити ті духовні цінності, що протягом століть надбали і передали нам як найцінніший національний скарб минулі покоління: пошкоджуються історико-культурні пам'ятки, розкрадаються світового значення скарби, гинуть народні промисли, руйнуються клуби та будинки культури, убожіють бібліотеки, розпадаються колективи, від'їздить з України чимало кращих митців». Найбільш доказовим аргументом у цьому є те, що книжковий ринок України заполонили російськомовні книги, в газетних кіосках переважає преса російською мовою. Хоч уже й видано немало творів з історії України, однак їхній тираж був мінімальний і до широкого загалу не доходив, їх не вистачало навіть студентам вищих закладів освіти та учням шкіл. До цього часу не створена система державної координації випуску та реалізації літератури.

Низка проблем в культурному будівництві потребувала правового забезпечення його здійснення. Не було враховано досвід сучасних розвинених країн у визначенні пріоритетів у процесі побудови постімперсь-кої демократичної цивілізованої держави. Наприклад, досвід таких держав, як Німеччина, Японія, США, свідчить, що не можна ставити на передній план лише економічні засоби.

Протиставлення економічного і політичного розвитку культури неможливе, оскільки без розвитку саме культурних засад державотворчої, економічної та політичної діяльності неможливим видається і національне відродження України. Культура має входити до первинних чинників державного влаштування, а не до вторинних після економіки й політики. Поняття культури в епоху відродження не може обмежуватися культурно-мистецькою сферою, а включає ціннісні орієнтації, регулює тип і спосіб мислення, диктує ту чи іншу картину світу, суспільства, держави, особистості. Глибокі культурні реформи неможливі без зміни свідомості народу, який проголосив свою незалежну державу.

Безперечно, що сучасна Україна успадкувала від попередніх часів певну систему культурних і просвітницьких закладів, творчих об'єднань, спілок, колективів, які мають відповідну інфраструктуру. Поряд з тим входження культурного процесу в Україні в загальносоюзну систему обумовило значні негативні наслідки у фаховій оптимізації осередків культури, надмірну централізацію культурно-освітніх закладів та програм їх культурних заходів, що гранично обмежувало можливість усвідомлення українським народом своєї історії, культури, етнографії, досягнень з усіх галузей знань і сучасної науки.

Природно, що в умовах панування однопартійної політичної структури і моноідеологічної системи з орієнтацією на «старшого брата» насувалась лавина небаченої світом догматизації культурно-освітньої роботи. Це не могло поставити українську культуру на рівень з передовим світом. Згадаймо, якщо ХІХ ст. увійшло в історію національно-визвольних змагань як «весна народів», то кінець XX ст. ознаменувався розпадом останніх на планеті імперій під гаслом національно-визвольної боротьби внаслідок піднесення національної свідомості. Щоб Україна стала повноправним членом світового співтовариства, потрібно було у всіх сферах, особливо в культурно-освітній, здійснювати розбудову демократичної української державності. До цієї роботи взялися ряд політичних партій і рухів. Активний націоналістичний рух в Україні в 90-ті роки теж почав активно допомагати процесові загальної демократизації суспільних відносин, адже відомо, що усюди в країнах колишнього комуністичного блоку розвиток саме націоналістичного руху привів до зацікавленості власною історією та національною культурою.

На терени України перенесли свою діяльність Організація українських націоналістів та Конгрес українських націоналістів. Національно-демократична преса, зокрема журнали «Розбудова держави», «Неопалима купина», «Український засів», альманах «Хроніка-2000», газети «Українське слово», «Шлях перемоги», «Народна газета», «Нас» допомагають формувати у громадян загальнолюдське розуміння патріотизму та справжньої дружби і співробітництва між народами на основі розвитку і утвердження власної культури.

Відроджуючи і розвиваючи українську культуру, всі державні інституції повинні розраховувати на національну ідею, національний характер і духовні підвалини одного з найбільших народів Європи. Як влучно зазначив Ш. Монтеск'є: найкраще ми робимо те, що робимо вільно й у згоді з нашим природним генієм.

По-перше, це дасть змогу перешкоджати намаганням проімперських сил розколоти український народ за етнічною, мовною та ідеологічною ознаками.

По-друге, інтенсивніше запроваджувати поряд з політичною освітою різних верств населення України на основі українознавства в кожному селі, районі, місті широку культурницьку і мистецьку діяльність; відроджувати як у побуті, так і в усьому суспільному житті звичаї та традиції українського народу і національних меншин, народні та релігійні свята.

Лише знання власної історії та культури може дати громадянам України силу позбутись культурного невігластва, повернути втрачену самосвідомість.

По-третє, формуючи національну еліту, спираючись на наявні інтелектуальні сили українського народу, наповнити українську суспільну свідомість національним змістом, витіснити з неї комплекс меншовартості перед іншими народами, зневіру у власних силах. Цим закладалась основа для поступового повернення громадянам відчуття власної національної гідності, усвідомлення себе творчими особистостями, активними учасниками побудови Української держави і її входження у повноправні члени світового співтовариства. В незалежній державі неминуче настане той час, коли український народ подолає занепад в економіці, в системі освіти і культури, інфляцію, ідейний хаос, деморалізуючі рецидиви, зростання злочинності тощо.

По-четверте, сформувати в суспільстві імідж громадянства української держави як спільного дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім цивілізованим державам. Зваживши на те, що українська культура і надалі розвиватиметься в багатомовному середовищі культур національних меншин, виникла гостра потреба виховати національну і соціально-класову толерантність як можливість уникнути соціальних конфліктів і громадянської війни. Засобами культури і освіти утверджувати свободу слова, совісті як чинників подолання труднощів посттоталітарного періоду.

За роки незалежності відбулися певні еволюційні зміни в політичному баченні місця культури в українському суспільстві. Воно простувало від суто просвітницького стану до критичного запозичення кращих елементів європейського досвіду.

Однак маса першого перекривала паростки останнього. У 1991 — 1994 pp. культурна політика в Україні залишалась патерналістсько-просвітницькою, тобто залежною від держави, що певною мірою відбилося в «Основах законодавства України про культуру» (лютий 1992 p.), де на потреби розвитку культури передбачалось виділяти 8 відсотків валового національного доходу. Життя показало нереальність цих планів. Через гостру фінансову кризу реальні державні асигнування на культуру у 1993 р. становили 1,8 %, у 1994 р. — 1,3 %, а на 1995 р. прогнозувалось в обсязі не більш як 1 % бюджету. Не реалізовані також положення про пільгове оподаткування спонсорства.

Інерційна державна культурна політика виявилась згубною. Пошуки альтернативних шляхів її функціонування привели до того, що колегія Міністерства культури у жовтні 1994 р. розглянула Основні положення концепції державної культурної політики, які були винесені на широке громадське обговорення.

У взаєминах Української держави з культурою цей документ виходив з потреби подолання двох головних небезпек: 1) надмірного патерналізму держави, бо за умов бюджетної кризи держава підтримувала б тих митців, які обслуговували її на цьому відтинку часу. Така політика не сприяла б піднесенню суто національної культури, оскільки ніхто не може гарантувати, яка політична сила прийде до влади; 2) відходу держави від регулювання процесів у сфері культури. Це загрожувало цілковитою культурною колонізацією, руйнуванням інфраструктури галузі культури, що загрожувало подальшому існуванню самостійної Української держави.

Отже, виходячи з визначених проблем відродження української культури в умовах початкового періоду незалежності України, розглядаючи її в контексті світового культурного процесу, можна зробити висновок, що український народ, здобувши свою державну незалежність, має повне право на відродження і подальше творення своєї національної за змістом культури. За прикладом незалежних розвинених держав світу Українська держава повинна посилити свою роль у підтримці сфери національної культури для: 1) піднесення національного престижу; 2) створення освітньо-виховної галузі культури з метою відродження у свідомості народу духовно-моральних універсалій національної культури, піднесення національного самоусвідомлення громадян, консолідації їх в єдину політичну націю; 3) побудови індустрії культури для посилення ділової активності трудящих в містах і селах, що зазнали культурного занепаду. Лише таким чином український народ зробить свій вагомий внесок у культурну скарбницю світової цивілізації, адже, як свідчить аналіз минулої історії, «всяке відречення од змагань до національно-політичної незалежності йшло все в парі з національною руїною, із занепадом національної культури і найстрашнішим для нас ренегатством найбільш активних верств українського народу».

Висновок

Сутність та історія культури українського народу пеки що недостатньо вивчені. Залишається неопрацьованою низка теоретичних проблем: архетипи нашої культури, вплив на неї історичних, расових, соціо- та геопсихологічних, геополітичних та інших чинників, західних, східних, південних, північних факторів. Відкритим питанням залишається й історична зміна типів української національної культури.

Протягом століть український етнос розвивався у несприятливих умовах. Імперські та тоталітарні режими економічно, соціальне, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте наша культура засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обнадійливих процесів.

Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме:

1) поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення;

2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості;

3) врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення Землі як спільного дому усього людства; 4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури.

Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.

Особливої уваги заслуговує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не дістали розвитку в Україні або втратили національну визначеність. Наприклад, телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури тощо.

Однією з актуальних проблем є державна підтримка та захист національної культури. До речі, таку функцію виконують зараз держави, які репрезентують потужні культури. Зокрема, йдеться про Францію, Німеччину, інші європейські країни, які змушені захищатись від засилля масової американізованої культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин — ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження народів нашої держави.

Вдруге у XX ст. Україна одержала самостійність, державну суверенність, а отже, і шанс на духовне відродження. Культура повинна випереджувати суспільні процеси, адже особливий дар творчої особистості, митця — у відповідальний час історії бути Месією, Пророком свого народу, його дороговказом.

Необхідною умовою досягнення справжньої автентичності є розвинена самосвідомість, сумлінне ставлення культури до себе й своїх витоків. Потрібні вивчення традицій минулого, навчання певним способам життєдіяльності не задля поспішного запровадження їх у життя як безглуздого копіювання. Знання своїх та чужих традицій потрібне лише для відповідального зрощування сучасних цінностей, ідеалів та норм життєдіяльності. Народити щось справжнє можне лише тоді, коли воно виплекане, вирощене всередині, або, образно кажучи, природнім чином відповідає сутності свого черева, оскільки щоб народити, треба виносити.