Реферат: Правове становище Гетьманщини у складі Російської держави

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

АЗОВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬИНЙ ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ

ПРИ ЗАПОРІЗЬКОМУ ДЕРЖАВНОМУ УНІВЕРСІТЕТІ

Кафедра теорії та історії

держави і права

Курсова робота

по історії держава і права України

на тему:

« Правове становище Гетьманщини у складі Російської держави »

студентки І курсу

гр. 102–А

юридичного факультету

денного відділення

Красницької С.С.

Науковий керівник:

К.І.Н., доцент

Папанова В.А.

м. Бердянськ

2001

Зміст

Вступ................................................................................................................... 3

Розділ 1.Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських статтях....... 4

1.1 Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських статтях

“Переяслівських” Б.Хмельницького”....................................................... 4

1.2 Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських статтях

“Батуринських” І.Брюховецького............................................................ 8

1.3 Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських статтях «Московських» І. Брюховецького.......................................................... 12

1.4 Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських статтях “Глуховських ” Д. Многогрішного................................................................................ 15

1.5 Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських статтях “Коломацьких ” І. Мазепи............................................................................................... 16

1.6 Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських “Решительных статтях” Д. Апостола............................................................................... 18

Розділ ІІ Малоросійські колегії: боротьба російського уряду з

“вольностями“ Гетьманщини............................................................................ 20

2.1Перша Малоросійська колегія.......................................................... 20

2.2Друга малоросійська колегія............................................................. 21

2.2.1 Поновлення Малоросійської Колегії 21

2.2.2 Остаточне знищення гетьманства на Україні та заснування

другої Малоросійської колегії. ................................................................. 23

Висновки........................................................................................................... 26

Література......................................................................................................... 28

Вступ

Українська держава, що виникла у 1648 році, проіснувала аж до 1783 року, коли повністю було скасовано її залишки: військову організацію та незакріпачене селянство. Ця держава розвивалася незвичайним шляхом. Вона раптово постала на чистому місці шляхом озбройної боротьби і мала назву “Військо Запорізьке”. Військовий характер держави відбився на йменуванні її глави (гетьмана), який поєднував в своїх руках функції військового керівника і глави держави.

За період гетьманського правління держави українськи землі багато разів розділялися між іноземними державами та потім знов об'єднувалися. Але вже в другій половині 17-18 століття Українська державність розвивалась під зверхністю іноземних держав: Московського царства (пізніше Російської імперії), Польщі, Австро-Угорщини.

Актуальність теми . Переосмислення та поглиблення сучасною наукою знань про державу та право зумовлює необхідність дослідження організації державної влади України другої половини XVII ст. Одним, з важливих напрямів наукового пошуку з названої проблеми є аналіз характеру влади Гетьманщини у складі Російської держави. Б.Хмельницького, який започаткував інститут гетьманства — глави-української держави, а також Брюховецького, Многогрішного, Мазепи, Данило Апостола– діяльність цих людей буде розглянуто в нашій роботі.

Об’єктом дослідження являється період Гетьманщини у складі Російської держави.

Предмет дослідження: правове становище Гетьманщини.

Мета курсової роботи: розглянути, як поступово змінювалися права війська Запорізького в період Гетьманщини.

Задачи :

дати характеристику статей «Переяслівських», «Батуринських», «Московських», «Глухівських», «Коломацьких»

розглянути створення першої і другої малоросійських колегій та виявити наслідки діяльності цих установ.

Для більш повного розкриття теми в роботі використано слідуючи методи дослідження : науково-історичний, аналіз літератури по данному питанню, діалектичний.

Розділ 1. Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських статтях

1.1 Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських статтях “Переяслівських” Б.Хмельницького”

За усталеною впродовж XVI — першої половини XVII ст. традицією гетьмана як військового ватажка обирали козаки із свого середовища на загальній військовій раді. Процедура виборів, що врегульовувалась нормами усного звичаєвого права, передбачала проведення виборів шляхом прямого відкритого безпосереднього голосування. Склад ради не був фіксований, підрахунок голосів не проводився, рішення рада приймала простою більшістю голосів. Вже після перших перемог у ході визвольної війни українського народу наприкінці травня 1648 р. Б Хмельницький розгорнув активну діяльність з метою діквшаціі польське- шляхетської адміністрадії -та створення в центрі і на місцях козацьких військово-адміністратквних органів влади. А на кінець 1648 — початок 1649 р. Україна, що отримала офіційну назву Військо Запорозьке, мала всі основні ознаки державності населення, територія, органи влади і управління, військо, право та ін. Водночас гетьман стає визнаним як всередині країни, так І за її межами главою держави. Навіть Польща в кінці 1648 р. офіційно визнає Б.Хмельницького гетьманом, а в лютому 1649гВ, до Києва прибули польські посли, щоб вручити йому відзнаки гетьманської влади ). [2, С. 184]

Процес утвердження гетьмана — глави держави відбувався за надзвичайно складних внутрішніх та зовнішніх соціально-економічних, військове- політичних, націона-льно-етнічннх та міжконфесійних умов Екстремальна ситуація вимагала від гетьмана активних, рішучих дій» нерідко застосування непопулярних жорстких заходів. За таких обставин перебувати при владі могла лише така неординарна особа, як Б .Хмельницький. Його гострий розум, твердий характер, організаторські здібності, талант військового стратега, дипломатичний хист, магічна сила впливу на оточуючих дає можливість стверджувати, що влада Б.Хмсльницького мала яскраво виражений харязматичний характер.

Юридичну основу влади гетьмана складали норми усного звичаєвого права --«давні права та вольності», пристосовані до державного статусу України, і законодавчі акти, санкціоновані державою. Так, у червні 1648 р. загальна військова рада прийняла «Статті про устрій Війська Запорозького», що по своїй суті стали тим конституційним актом, спираючись на який гетьман видавав універсали, скликав раду, вершив суд та ін. [12, С. 19] Але основним правовим джерелом влади гетьмана були міждержавні договори.

Геополітичяе положення України та надзвичайна військово-політичяа ситуація навколо неї неминуче штовхали козацьку державу на шлях активної зовнішньополіти­чної діяльності. Становлення суверенної української держави, що перебувала в центрі Інтересів трьох могутніх сусідів — Речі Посполитої, Московського царства та Турецької Порти, було просто неможливим без підтримки ззовні. Водночас, вагомим елементом у системі зміцнення державної влади гетьмана було визнання його як носія вищої державної влади монархами інших країн. Розуміючи це, Б. Хмельницький розгортає широку дипломатичну діяльність. Ще в березні 1648 р він уклав військовий союз з Кримським ханством. В кінці 1648 — на початку 1649 р. для налагодження добросусі­дських відносин та з метою міжнародного визнання Україна обмінюється численними посольствами з Польщею, Москвою, Валамєю, Волощиною, Семигородом Першим вагомим устхом козацької дипломатії стала морська конвенція, підписана у лютому 1649 р з Туреччиною — «Договір поміж цісарем турецьким і Військом Запорозьким з народом руським відносно торгівлі на Чорному морі», що свідчило про визнання України, як суб'єкта міжнародного права.

Події кінця 50-х років ХVII ст. не лише сприяли подальшому обмеженню прав Гетьманщини у складі Російської імперії, а й поглибленню залежності українського народу, тобто обмеженими права були не тільки селян, а й інших соціальних класів, насамперед національна українська інтелегенція, яка зазнавала великих гонінь від російського уряду.

Подальші події лише виявили слабкість українського “уряду” та свідчили про відсутність такого ватажка, за яким би підвівся увесь український народ, як Богдан З. Хмельницький. Але нажаль на престол приходить імператор Петро І, який руйнує будь-які сподівання українського народу на автономію та ліквідує усі здобутки національно-визвольного руху 1648-1654 рр.

Одержавши перемогу на Лівобережжі, та поставивши всюди московські закони, князь Трубецькой міг уже сміливо взятися до виконання тих наказів, які були дані, йому на цей, передбачений, Москвою випадок. Москва бажала мати на Україні такого гетьмана, якого можна б “взяв за хохол, водить”, як висловлювався Виговецький. В першому таємному наказі Трубецькому було написано, що коли полковники і все поспільство заявлять, що не хотять більше Виговського, а бажають обрати нового гетьмана, то князь Трубецькой має вибори дозволити і після виборів виголосити на Раді промову, а по промові віддати гетьманові булаву. [14, С.130] Обраний на Раді в Германівці Юрій Хмельницький був висунутий старшиною антипольского напрямку, яка схилялася до зміцнення союзу з Москвою. Новий гетьман був людиною невеликої освіти, мовчазний, позбавлений чару Богдана, але впертий і завзятий. Одержавши відомості про обрання Ю.Хмельницького гетьманом, Трубецькой негайно зав'язав зносини з ним, закликаючи прибути на Лівобережжя до Переяслава. Хмельницький, з свого боку, вислав до Трубецького посольство, на чолі з П.Дорошенком, наказавши запропонувати нові статті та закликати царського посла до Трахтемирова. Трубецькой і воєводи відмовилися їхати за Дніпро. Але вислухали статті й зауважили, що вони написані поверх Богданівських і відклали справу до приїзду гетьмана та полковників у Переяслав. Трубецькой наказав списати для себе копію статей, а оригінал повернути Дорошенкові.

На Генеральній раді у Переяславі, було постановлено давніх - 14 статей і нових – 18. “Прежними статьями” статейний список називає статті, що були складені в Москві 27 березня 1654р. і переслані Б.Хмельницькому через його послів, Самійла Богдановича й Павла Тетерю [14, С.113] Порівнявши статті договору 1654 року в редакції 27 березня з тими статтями, які вмістив у своєму статейному списку князь Трубецькой під іменем “прежних статей”, можна зауважити: перше, що в редакції є 14 статей, а не 11, як то є в редакції 27 березня 1654 р., яка майже дослівно повторює ст.6 в редакції 27 березня 1654р. (про видачу грамоти на маєтності митрополитові й духовенству), та стаття.5 редакції 1659р., яка переказує зміст статті 2 та статті 3, редакції 1654р. (про надання млинів і платні на видатки писареві, суддям, полковникам і осавулам), всі інші статті редакції 1659р., не мають нічого спільного з статтями в редакції 27 березня 1654р. Коли ж порівняти редакцію 1659р. з проектом договору, складеного в Чигирині, то прийти до висновку, що редакція 1659р. досить близько стоїть до тексту зазначеного проекту договору, але різниться способом викладу. Автор редакції 1659р. поробив дуже важливі зміни в умовах договору 1654р. і в указах царя, та ще й додав нові умови, нові укази, які разом із змінами значно обмежували права Війська Запорізького, признані йому договором 1654р.

Складаючи нові статті, князь Трубецькой і дяки зовсім не рахувалися з основним договором 1654р. і в багатьох точках його порушують. Статті 1, 2, і 4 обмежують права гетьмана і Війська Запорізького вільно розпоряджатись військовою силою Української держави: гетьман сам із усім військом, або й окремими відділами війська, не має права воювати з сусідніми державами без царського дозволу; навпаки гетьман і все військо повинні бути готовими йти туди, куди цат каже. Стаття 5 вперше санкціонує посилку царських воєвод із військовими залогами до міст: Переячлава, Четнігова, Брацлава й Умані для оборони від неприятеля. Стаття 6 наказує вивести козацьки замоги з Білої Русі. На Раді князь Трубецькой примусив гетьмана й старшину додати, щоб ніхто не смів на Білій Русі, в Стародубі і Чаусу іменуватися запорізькими козаками й жити там, а хто не схоче жити на на ціх умовах, повинен звідти вийти. Також стаття 15 містить умову, щоб гетьман наказав козакам вийти з Сторого Бихова, бо цей город здавна належав до Польщі, а не Війську Запорізькому. Статті 7 та 8 торкаються особи гетьмана й старшини та містять значні обмеження прав і вольностей Війська Запорізького, затверджених договором 1654р.: Військо Запорізьке позбавляється права скидати гетьмана за різні провини супроти Війська, крім зради (цареві); вимагається, щоб про порступок гетьмана повідомлялося царя, який накаже відшукати та наказати. Також і гетьман не має права “без ради і ухвали всього простого люду, в полковники та інші начальні люди нікого не обирати”. Стаття 11-а встановлює, щоб при гетьмані було по судді, по осавулу й по писарю з обох боків в Дніпра. Це свідчить про явне втручання Москви у внутрішні справи Війська, в складі генеральної старшини. Стаття 12-а забороняє карати без царського указу, наказного гетьмана Івана Безпалого та його полковників Тимофія Цецуру, Василя Золотаренка, Аникія Силіну та їх полкову старшину. Ця стаття порушує автономію судової влади Війська Запорізького в ім'я “служби цареві”. Стаття 13 говорить про взаємний обмін полоненими, а стаття 14 наказує негайно передати до Києва військову здобич, взяту під Конотопом, стаття 16 наказує, щоб усіх збігців було повернуто Москві та щоб наказано дуло під загрозою кари не приймати їх; й надалі при цьому обіцялося, що Москва буде ловити й віддавати злочинців, які тікатимуть з України до Москви. Стаття 17-а – єдина, що була запропанована Військом Запорізьким, установлює порядок, на підставі якого московські посли мають задовольнятися підводами. Стаття 18-а встановлює кару, для тих, хто з страшин, козаків чи селян відмовиться скласти присягу цареві. Нарешті стаття 3 та стаття 19 торкаються питання “вірності цареві” й виконання ухвалених статей.

Такий зміст нових статей. У більшості своїй вони цілком заслуговують на назву “нових”, бо при допомозі їх Москва запровадила багато нового, яка в багатьох пунктах порушувала права й вольності Гетьманщини, забезпечені договором 1654р., тобто порушувала сам договір Б.Хмельницького. Але Москва, як у цьому випадку, так і пізніше в подібних випадках, коли почувала силу, ні трохи не вагалася порушити основний договір 1654р.

Таким чином, спираючись на демократичні республіканські принципи козацького права, за гетьманом законодавче було закріплено повноваження глави державі. Та вже з самого початку Визвольної війни Б. Хмельницькяй намагається ліквідуваті республіканську форму правління та запровадити в Україні монархію у формі гетьманату. Про це говорить низка історичних фактів. Так, намагаючись гетьманству надати спадкового характеру, до козацького реєстру 1649 р Б. Хмельницький другим теля себе за посадою «гетьманича» вніс ім'я свого сина Тимоша. Під час переговорів з іноземними послами Б Хмельницький неодноразово титулував себе «єдиновладцем і самодержавцем русь­ким», «володарем і князем”. Навесні 1649 р. Б. Хмельницькому відпавались почесті, рівнозначні почестям монарху. Польський посад П. Ласка свідчив, що «у тих краях і церквах немає короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозь­ким». Укладаючи Зборівську угору, Б. Хмельницький намагався внести статтю про довічний характер влади гетьмана. А в 1654 р названу норму зафіксувала україно-московська угода. Відчуваючи наближення смерті, навесні 1657 р. Б. Хмельницький ініці­ював скликання ради старшин, яка прийняла рішення про передачу влади гетьмана його синові Юрію, що стало вирішальним кроком на шляху утвердження монархи у формі-спадкового гетьманства та започаткувало правління династії Хмельницьких.

Події, що розвинулися на Україні після Переяславської ради, та після пересправи у Москві в грудні 1659р. зайвий раз ствердили, що московська політика обмеження прав й вольностей Війська Запорізького, всупереч договору 1654р., яку Москва почала рішуче й усіма способами проводити після смерті Б.Хмельницького, вела не до скріплення союзу між Військом Запорізьким й Москвою, а до роз'єднання. При цьому найбільше лиха зазнав український народ, бо події відбувалися на його території, в боротьбу було втягнено все населення, яке від того неймовірно страждало, убожіло й розбігалось.

1.2 Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських статтях “Батуринських” І.Брюховецького

За гетьманування І. Брюховецького Москва, використовуючи сприят­ливу для своїх планів політичну ситуацію, зробила спробу ще біль­шого натиску на Україну, ніж то було за гетьманування Ю. Хмельницького, та досягла певних успіхів. У цьому Москві допомагав і дехто з українців, що оточували гетьмана; при чинній моральній та мате­ріальній підтримці Москви ці прихильники московської політики дов­гий час тримали гетьмана на поворозках «служби Москві» й своїх персональних амбіцій та інтересів. Але, не маючи під собою твердого грунту в реальних змаганнях українського народу, вся ця хитро заду­мана й успішно поведена гра скінчилася крахом. Москва мусила піти на уступки та змінити на деякий час свою політику щодо України.

Історичні факти й події, які супроводили обрання Брюховецького, загальновідомі, тому зазначимо лише, що після зречення Ю. Хмель­ницького Україна поділилася на дві частини - Правобережну, яка була зв'язана з Польщею на підставі Гадяцького трактату, ствердженого з деякими змінами в Чуднові р. 1660, там було обрано на геть­мана полковника Павла Тетерю; та Лівобережну, яка залишилася під протекцією московського царя на підставі підробленого договору Б. Хмельницького в редакції 1659 р. та нових Переяславських статей. [14, С. 129]

Завдяки підгримці Москви партія єп. Методія й Брюховецького взяла, нарешті, пере­вагу й добилася скликання «Чорної ради» в Ніжині 17 червня 166З р Для присутності на Раді при обранні гетьмана і та для відібран­ня присяги цар прислав поосольство з боярином к.н. Д. Великогагідним на чолі. На Раді при допомозі московського війська було проголошено (а не обрано) гетьманом Івана Брюховецького. Сталося все так, як планували Методій з Брюховецьким і як того бажала Москва.

Московське посольство Великогагіна зараз же від'їхало до Моск­ви, так що на Раді й після Ради жодних нових статей не було складено. В липні того ж 1663 року єп. Методій із ніжинським, протопопом Адамовичем звернулися до царя з проханням, очевидно, за згодою Брюховецького, щоб цар вислав до гетьмана посла, з яким би гетьман міг договоритися в справі хліба, що його мають збирати для царських воєвод і війська, а також і в інших справах, які належало «въ совершеніе привесть незамотчавъ”. 24 серпня 1663 р. цар вислав до гетьмана «тайныхъ дълъ - дяка Башмакова й дяка Фролова з грамотами й нака­зом.

Крім того, були обговорені й прийняті нові, так звані Батурннські статті, числом 5, такого змісту:

Стаття 1 - а торкається здійснення даної Брюховецьким обіцянки харчувати московське військо, що буде стояти на Україні для оборони від воро­гів, а також — і військові залоги при воєводах. Під час розмови з московським посольством вияснилося, що обіцянки своєї гетьман не має можливості здійснити вповні а причини «скудости малороссій-скихії жителей» і руїни внаслідок війни. Тому було умовлено, що до закінчення війни на харчування будуть призначені млини й млинові побори.

В статті 1-й вміщено знамениту пропозицію Брюховецького, яка принесла йому в нагороду титул царського боярина, про передачу цілої України з усіма городами, містами й містечками, селами й слободами, з усіма в них мешканцями, виключаючи козацтво під безпосередню владу московського царя. Стаття зредагована в тогочасному церковно-літературному, многословному и красномовному стилі, ніби навмисне, щоб приховати основну ідею про передачу України «въ прямое и истинное подданство» мос­ковського царя. Мотивом для цієї пропозиції виставлено: перше, «для усмиренія частое въ малороссійскихъ городъхъ шатости», яка бувала за минулих гетьманів та й тепер ще часто «за непостоянствомъ мало­россійскихъ городовъ жителей изрывается». [14, С. 130]

Затверджуючи цю статтю, цар похвалив гетьмана, але від себе додав, що він накаже вислати до українських міст своїх воєвод. Власне кажучи цей додаток у царській резезолюції якраз підкреслив цю істотну різницю, яка була між цією статтею і ст.15—16 проекту Б Хмельницького р. 1654. По проекту також гетьман передавав цареві доходи з міст у формі щорічної давнини, але там нічого не говорилося про передачу міст і населення у володіння царське. Тут же була передача у володіння, хоч Брюховецький неясно собі уявляв це «володіння» і висловив бажання, щоб доходи збирав сам гетьман. Резолюція царя остаточно вияснила, як розуміє Москва це «володіння»: на Україні мають бути вислані царські воєводи, очевидно, для прийняття городів на царя і для збирання доходів.

Оцінюючи ці статті з правного боку, можна сказати, що вони перекреслювали цілком той правний стан, в якому знаходилося Військо Запорізьке після договору 1654 і навіть 1659 р.; та повертали В[ійсько] З[апорозьке] до стану, в якому воно було в кінці XVI в., коли В. З. мало певні автономні права лише як окрема військова організація в Польській державі.

Стаття 2-а повторює умови ст. 16 нових Переяславських статей про московських збігців на Україні. Тепер до селян збігців додано ще «Московскаго государства городовъ служилыхъ многихъ» людей и Съвскихь драгунъ», які тікають від служби, як селяни — від податків. Наказується гетьманові розіслати універсали, щоб ловили збігців, переписували й відсилали назад до Москви та щоб під карою на горло ніхто не смів збігців приймати й переховувати. Цю статтю гетьман відмовився прийняти в запропонованій редакції, мотивуючи тим, що люди будуть незадоволені й можуть «приклонитися до короля, на Україні будучого». Він згодився лише прийняти умову ст. 16 Переяславськнх статей про взаємну видачу злочинців («убійцовъ, татей й всякихъ злодъев»).

У ст. 3-й Москва зачепила цікаве для неї питання про збирання доходів на царя і про зв'язану з цим платню ко­зацькому військові, причому вимагала реєстру війська й опису доходів. Цю статтю гетьман і старшина теж відкинули, заявивши, що «подъ сей военной часъ, когда непріятели стоятъ надъ шеями, реєстру учи­нить не мочно, а какь воєнная пора минуетца, и въ тотъ часъ будетъ мочно».

В ст 4-й Москва зробила спробу вмішатися в економічно торговельні справи В. З. Нібито по дорозі посли довідалися, що міщани з Козельця, Остра та інших міст скуповують дліб по дешевій ціні в Глухові та в інших містах і перепродують за Дніпро «измънникамъ и татарамъ» із великим зиском без дозволу гетьмана й старшини, чим допомагають ворогам. Тому посли вимагають, щоб надалі було заказа­но продавати хліб за Дніпро, крім Києва. Коли б же не можна було заборонити, то принаймні треба використати продаж хліба в цілях агітації, «чтобъ они (Правобережжя) склонялись подъ ц в-ва високую руку здъшней стороны Днъпра съ жителями соединились». Гетьман і старшина заявили, що про це «кръпкіе универсалы давно выданы и ныне, выданы будутъ же».

Ст. 4-а містить пропозицію гетьмана, що торкається київ­ської митрополичої катедри: в статтях Переяславських і Батуринських постановлено, щоб митрополитові київському бути під послушенством московського патріарха, а тому гетьман із військом «для лучшіе всего народа подъ рукою е. ц. в-ва кръпости и утвержденія» просять прислати у Київ «святителя рускаго», щоб, мовляв, духовенство на митрополитовъ, под рукою коррлевскою будучих, оглядіваючись въ шатости войску вредительной не было». Дійсно, як знає­мо, в царському указі під ст. 8 в редакції 1959р. є постанова, щоб київський митрополит був під «благосдовеніемъ» московського патрі­арха. Але пропозиція ст. 4-ої йде далі між просте, формальне підпо­рядкування українського духовенства патріархові, бо пропонується митрополита прислати «рускаго» тобто москаля (тут термін «руский» вжитої всупереч попередній практиці, замість терміна «московський»). Як ідея передачі всіх українських міст і сіл під владу царя, так і ідея підпорядкування української церкви й духовенства митрополитові-москалеві походить не від Брюховецького, а від єп. Методія.

Нарешті, ст. 5 містить умови, спрямовані на забезпечення Московській державі горілчаної монополії, яка порушується через вільний продаж горілки мешканцями України, що продають горілку й тютюн по московських містах. Гетьман і старшина погодилися розіслати відповідні універсали, щоб заборонити вільний продаж горілки й тютюну москалям.

Із п'яти статей гетьман і старшина не прийняли двох, так що сторони затвердили лише три статті, в яких першу запропонував гетьман, а 4 й 5 Башмаком і Фролов. Принципіального значення ці статті не мали й були прийняті як додаткові до Переяславських статей. Проте стаття 1-а— про постачання харчів московському військові — мала велике практичне значення й послужила пізніше за привід до нарікання й обвинувачення гетьманського уряду за те, що він нібито не постачає хліба і від того московське військо ґолодує й розбїгається.

1.3 Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських статтях «Московських»

І. Брюховецького

На початку осені р. 1665 Брюховецький поїхав до Москви «бачити пресвітлі царські очі». Це вперше гетьман В. Запорозького відвідував Москву на запрошення царя, і тому приїзд було обставлено урочисто й пишно.

Бояри зажадали, щоб гетьман і старшина написали й подали свої «статті», а вони, бояри, передадуть їх цареві. 11 жовтня гетьман і старшина подали боярам статті, а 22 жовтня на аудієнції у царя ці статті й царські на них укази були оголошені й підписані гетьманом, старшиною, представниками духовенства і міщан. [14, С. 132]

Ці так звані «Московські статті» числом 10, щодо своєї форми являють собою пропозиції гетьмана й старшини, звернені до царя й царські стверджуючі укази, підписані під кожною статтею. За змістом статті можна поділити на дві групи: а) на статті, в яких говориться про умови, прийняті у попередніх договорах із деякими змінами й доповненнями (ст. 2, 3, по части ст. 5 і 9), б) на статті цілком нові (ст. 1, 4, 5, 6, 7, 8, 10). Щодо 1 групи, то сюди входять такі статті:

Стаття 2-а, яка охоплює цілий ряд раніше прийнятих статей по питаннях прав і вольностей козацького стану, насамперед про забезпечення автономії козацьких судів і невтручання царських воєвод. У тексті зроблено посилку на «Переяславські статті Б. Хмельницького» в редакції 1659 р. і на Батуринські статті, але в цих останніх про козацькі суди не згадується. Потім іще застерігається звільнення козаць­ких домів і хуторів від постою царських послів і війська (ст.5 нових статей 1669 р.), забезпечення козацьким вдовам і дітям володінням батьківськими маєтками (ст. 5 статей Б. X. в ред. 1659 р.): ще далі підтверджується ст. 6 в ред. 1659 р. про надання писареві, суддям, полковникам рангових млинів і ст. 9 в ред. 27 березня 1654 р. про платню військові, коли піде на царську службу. В цій же ст. 2 вміщено нові умови, яких раніше не було: що із козацьких млинів, які збудовано при власних, а не громадських греблях, бралося в царську скарбницю половину млинового [податку], а не 2/3, як то береться з млинів міщанських та селянських, та щоб пасіки козацькі були вільні від медової дані, а надані «особам заслуженим села й млини були вільні від податків, стацій і аренд. Стаття 3-я торкається прав гетьманського уряду. В першій точці вона стверджує ст. 4 в редакції І659 р. але заразом ввддить деяку новину, а саме, щоб після смерті гетьмана нового гетьмана обирали «промежъ Войска Запорожскаго козацкаго, а не инова какова народа й войска, истиннаго козака»; в цьому можна вбачати вказівку на те, що Гїетьмана обирали запорожці з-поміж себе. Далі, щоб вибори відбувалися за дозволом царя при особі, яку цар для цього пришле; це вже новина взята з практики виборів, починаючи від гетьмана Виговського; шоб обраний гетьман їхав до царя бачити його царські очі (ст. 4 в ред. 1659 р.), та щоб «для шатости малороссійскихь жителей» пісдя смерті гетьмана обозний брав булаву і прапори, великий і менший бунчук і гармати, відвозив до Києва та віддавав воєводі на збереження. Нарешті, щоб на гетьманську булаву було приділено «всю волость Гадяцьку, як за покійного Б. Хмельницького», з городами, селами, полями і всякими іншими вгіддями. Затверджуючи цю статтю, цар зробив зміни в деталях, у справі інвеститури нового гетьмана: булаву і «Знамя большое київський воєвода має прислати до Москви, меншу булаву, прапори і гармати має одержати гетьман зараз по обранні, а велику булаву, прапор і жалувану грамоту цар віддасть гетьманові в «царствующемъ градъ Москвъ». Таким чином, порівнюючи з ст. 4 в редакції 1659, стаття 3 -я містила істотні обмеження прява вільного вибору гетьмана: 1) вибори гетьмана відбуваються лише з дозволу царя, 2) в присутості царського посла, 3) гетьманські клейноди відбиралися від війська аж до інвеститури нового гетьмана. Всі ці новини, розуміється, обмежували право вільного вибору гетьмана, особливо коли взяти під увагу вимогу першої точки статті щодо особи геть­мана, та давали можливість Москві безпосередньо втручатись у вибори і впливати на їх результати. З цього погляду ст. 3-я стоїть у повній суперечності зі ст. 6 договору 1654 р. і жалуваною грамотою з 27 березня 1654 р.

Стаття 5-а встановлює число московської залоги по українських містах. Цікаво зазначити, що в списку, який подав гетьман боярам, було означено меншу кількість залог, ніж у остаточній редакції ст. 5, У статті ще додано, що воєводи мають давати гстьманові ратних людей для походу, а полковникам — для розсильної служби; воєводи не мають права втручатися в козацькі суди (ст. 5 статей Б. Хмельницького) й обтяжати козацькі маєтки .

Щодо другої групи — нових статей, то треба сказати, що деякі з них торкаються основних питань автономії В. Запорозького як окремої держави (ст. 1, 4, 9), інші ж торкаються питань другорядних, тимчасових. Із цих останніх у ст. 6-й висловлено прохання, щоб на гармату (артилерію), крім Лохвиці, було приділено також і Ромни із приналежностями; в ст. 7-й проситься, щоб фальшивих («воровскихъ») грошей не примушували брати людей, що займаються торгівлею; воєводи мають слідкувати задим і винних карати. Цар затвердив статтю, наказавши вислати до київського й інших воєвод гострі укази, щоб воєводи пильнували та не допускали таких «воровскихъ денегъ». Із контексту статті та з історичних даних видно, шо ці фаль­шиві гроші привозили на Україну й примусово ними платили москов­ські ратні люди. В ст. 8-й висловлюється вимога, щоб заборонено було москалям козаків «измъною въ ссорахъ безчестить», бо таке «безчестье словесное честныхъ рыцарей», які «за достоинство царское кровъ и раны въ бою приемлютъ» ображає. Цар затвердив статтю й наказав вислати воєводам відповідні інструкції. В ст. 10-й повідомляється, що гетьман із царського наказу відібрав у міщан королівські привілеї на магдебурзьке право й передав до приказу Малої Росії. Цар наказав замість королівських привілеїв видати царські грамоти. Пізніше, дійсно були видані жалувані гдамоти на магдебурзьке право таким містам: Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Козельцю й Остру. [14, С. 135]

З наведеного аналізу Московських статей видно, що вони щодо форми своєї являють [собою] проект, предложений цареві на затвердження гетьманом Брюховецьким і стверджений царем із де­якими змінами й додатками. Отже, це був у всякому разі двобічний акт-договір, в якому виявили свою волю дві сторони — В. Запорізьке й Москва. Щодо свого змісту Московські статті, крім деяких новин другорядного значення, в значній мірі змінили характер попередніх правних відносин В. З. і Москви, а саме, обмежили внутрішню Автономію В. З., вийнявши з-під влади гетьманського уряду міста й села з населенням некозацького стану підтвердили заборону закордонних зносин без царського дозволу і, нарешті, поставили укра­їнську церкву й духовенство, хоч і умовно, під владу московського патріарха.

За подання Московських статей, особливо за ст. 1-у про передачу у володіння цареві міст, сіл і доходів, цар 22 жовтня 1665 р. нагородив І. Брюховецького боярським чином, який і було урочисто оголошено («сказано»), хочі «по иноземному чину». Крім того, цар нагородив гетьмана дорогоцінним боярським убранням жалуваною грамотою на Гадяцький повіт і Шептаківську сотню та призначив йому двір у Москві для проживання, а всіх старшин «пожаловано дворянськими» чиномь.

Нарешті, треба спинитися на питаннях, в якій мірі і як були про­ведені в життя Московські статті.

Цілком зрозуміло, що, як тільки Московські статті стали відомі на Україні, вони негайно ж викликали велике обурення як проти Москви, так і проти гетьмана, якого всі обвинувачували в тому, що він ці стат­ті склав і подав цареві. Це обвинувачення оправдувалося буквальним текстом статей, але не зовсім було в згоді з фактичними обставинами.

1.4 Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських статтях “Глуховських ”

Д. Многогрішного

У 1665 році гетьманом Правобережжя було обрано Пет­ра Дорошенка, який прагнув об'єднати обидві частини Укра їни, відновити самостійну Українську державу, домогтися її незалежності від Москви і Польщі. За союзника Доро­шенко обирає Туреччину.

13 січня 1667 року в селі Андрусові, поблизу Смолен­ська, було укладено перемир'я між Московського державою і Польщею. Лівобережна Україна залишилася за Москвою, Правобережжя за Польщею, крім Києва, який на два роки мав відійти до Москви Запорізька Січ потрапляла під владу обох держав.

Внаслідок угоди двох країн стався поділ української території на дві частини Царський уряд зламав договір 1654 року, за яким він зобов'язувався зберігати "права і вольності" України. [7, С. 253]

Андрусівська угода викликала гнів українського наро­ду. Вибухнуло повстання, що охопило як Лівобережжя, так і Правобережну Україну. Український народ виступив і проти панування Польщі і проти Московської держави. Дорошенко на деякий час об'єднує Україну. В 1668 році в Глухові старшинська рада обирає гетьманом Лівобережжя Многогрішного. В 1669 році були прийняті Глухівські статті, які значно зменшували число воєвод і обмежува ли їхні функції в українських містах командуванням цар­ськими гарнізонами.

Андрусівське перемир'я привело до посилення проту рецьких настроїв у середовищі козацької старшини. В 1669 році при активній участі гетьмана Дорошенка було офор­млено протекторат Туреччини над Правобережжям. Таким шляхом Дорошенко намагався вивести Україну з-під вла­ди Польщі й Москви. Але турецький султан на свій лад використав ситуацію. У 1672 році трьохсоттисячнс турець ке військо вторглося на Правобережну Україну нібито для її захисту – Безчинства, грабунки, що їх чинили турецькі та татарські союзники Дорошенка, відвернули від нього на­род Гетьманом обирають Самойловича Під чаг його прав­ління Українська православна Церква в 1685 році ііула підпорядкована московському патріархату.

1.5 Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських статтях “Коломацьких ” І. Мазепи

25 липня 1687 року гетьманом Лівобережжя України було обрано Івана Мазепу, одного з пайвидатніших держав­них діячів України. На старшинській раді були затверджені так звані Коломацькі статті, які вже традиційно приймалися при обранні нового гетьмана. Статті забороняли Україні торгувати з Кримом, порушували її фінансову си­стему. Ст. 19 без усяких застережень проголошувала Укра­їну частиною Московської держави.

За царювання ІІетра І Українська держава ще більше обмежується в автономії. У 1706 році за указом царя козацьке військо переходить ііід командування Москви. Пет­ро І примушував козаків брати участь у всіх війнах, які він проводив. Військові походи, примусові роботи забира­ли життя багатьох українців.

Петро І наніс нищівний удар по економіці України, фак тично скасувавши вільну торгівлю. Він почав проводити колоніальну політику і стосовно культури України. Окре­мим указом 1709 року були заборонені українська мова, національне книгодрукування.

За царювання Петра І Україна зробила останню спробу відновити державну самостійність. Ця спроба пов'язана з іменем Івана Мазепи, який за двадцятирічне гетьмануван­ня доклав багато зусиль, щоб вивести Україну з "руїни", припинити тут політичне безладдя.

Як палкий патріот України, Мазепа, удаючи лояльне ставлення до царя, плекав надію на визволення України і створення самостійної Української держави. Петро І в той час мав намір замінити козацтво рекрутчиною, а Україну перетворити у невід'ємну частину Росії. Скориставшись шведсько-російською війною. Мазепа при підтримці гене­ральної старшини і більшості полковників уклав із шведським королем угоду, за якою "Україна з обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільна від усякого чужого володіння". Угода гарантувала також абсолютне невтручання будь-якої держави у внутрішні справи України, недоторканість її кордонів.

Розгром шведських військ під Полтавою в 1709 році перекреслив намагання Івана Мазепи звільнити Україну. З частиною вірних козаків він змушений був рятувати себе і своїх прибічників за Дунаєм в турецьких володіннях, де невздовзі і помер.

У 1710 році на старшинській раді в Бендерах гетьма ном у вигнанні було обрано Пилипа Орлика, який багато зробив для затверд ження ідеї незалежної, самостійної України. Зокрема, за його участю у 1710 році була підготовлена та прийнята Конституція Української держави.

Ще у 1708 році, після переходу Мазепи на бік Карла XII, гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Скоропадсько­го- Після його смерті, у 1722 році Петро І взагалі заборо­нив вибори нового гетьмана Гетьманство було відновлено після смерті Петра І у 1727 році. Царський уряд пішов па цей крок, щоб мати підтримку з боку козацької старшини у зв'язку із загостренням російське турецьких відносин.

1.6 Обмеження прав Війська Запорізького у гетьманських “Решительных статтях” Д. Апостола.

Обраний гетьманом Данило Апостол (1727—1734 рр.) був видатним дер­жавним та військовим діячем. 22 серпня 1728 року Дани­ло Апостол звернувся до царського уряду з проханням зат вердити "гетьманські статті". У відповідь на це кін отри­мує "Решительные статьи", в яких зовсім не згадується про договір України з Москвою 1654 року. Ці статті мали фор­му наказу царського уряду гетьманові. В цілому статейні пункти Данила Апостола були витримані в дусі стверджен ня автономії української державності. Росія відповідала на них цілою системою обмежень і ударом саме по цій дер­жавності.

Данило Апостол по­чав добиватися набуття «гетьманських статей», які після об­рання гетьмана затверджував цар. Та замість «статей» він одержав так звані “Решительные пункти”, які закріплювали за Україною права автономної країни 3 метою врегулюван­ня прикордонних справ, гетьман одержав право диплома­тичного листування з Кримом та Польщею Генеральну старшину мала обирати сама старшина, але затверджував й цар У військовому відношенні гетьман підпорядковувався не цареві, як то було раніше, а генерал-фельдцехмейстрові Обрання гетьмана мало проводитися тільки за згодою царя У Генеральному суді засідали троє українців і троє росіян, а оскаржити його рішення можна було не до гетьмана, а до царя Створювалося окреме фінансове управління у складі одного росіянина і одного українця Росіянам дозволялось купувати землі в Україні. [7, С. 255]

Отже, Решительные пункти» не вносили нічого нового в державний устрій України, але давали можливість нормува­ти відносини та загнуздати російське свавілля.

Спираючись на статті «Решительных пунктов», Данило Апостол провів реєстрацію рангових земель.

Данило Апостол багато робив для розвитку української економіки та торгівлі: він прагнув встановити свободу торгівлі з правом для українських купців вивозити товар до сусіцніх країн; свободу підприємництва, хоча більшість українських підприємств перейшла до рук росіян. Він добився, щоб Київ підпорядковувався не генерал-губернаторові, як то було ра­ніше, а гетьманові. У цілому треба зазначити, що добробут населення за Данила Апостола покращився Це проявилося у тому, що зменшився рух селян за Дніпро та збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя. У 1734 р. запорожці повернулися з Олешек, що були розташовані на території кримського ханства, на Базаалук.

Ще у добу гетьмана Скоропадського було розпочато, а за Данила Апостола завершено укладення «Зводу» українських законів, їх джерелами були Литовський статут та Магдебурзь­ке право, перекладені на російську мову.

Розділ ІІ Малоросійські колегії: боротьба російського уряду з “вольностями“ Гетьманщини

2.1 Перша Малоросійська колегія.

Петро І вживав різноманітних заходів, щоб знекровити Україну. Десятки тисяч козаків та селян було послано на будівництво фортець, каналів та нової столиці. Він скерову­вав торгівлю України тільки на Москву, що гальмувало ук­раїнський експорт, а значить розвиток продуктивних сил.

У 1722 р. було засновано Малоросійську колегію, до якої входило шість московських старшин під головуванням пре­зидента-бригадира Степана Вельямінова. Завданням Мало­російської колеги було нібито, як зазначалося у грамоті Петра І до українського народу, щоб «народ український не був ні від кого обтяжений — а ні неправими судами, а ні утисками старшини». [13, С. 85]

Насправді ж Колегія докорінним чином обмежувала суверенну владу гетьмана, по суті справи знищувала залишки Переяславсько-московського договору про союз України з Росією.

Після смерті Скоропадського старшина звернулася до Пет­ра І з проханням дозволити провести вибори нового гетьма­на і тимчасово призначила наказним гетьманом Павла По­луботка (1722—1724 рр.). Паралельно почали діяти дві уста­нови Генеральна військова канцелярія на чолі з наказним гетьманом та Малоросійська колегія. Остання почала відда­вати накази Генеральній військовій канцелярії та займатися фінансами. Гетьман протестував проти таких дій Павло По­луботок провів судову реформу, зробивши колегіальним Ге­неральний суд, куди можна було скаржитись надй місцевих судів та адміністрації, чим вибив зброю з рук Малоросійсь­кої колегії, яка нібито мала захищати українське населення.

Петро І наказав заарештувати Полуботка та його при­бічників, чим розгромив останню горстку старшини, що боролася за українську державність. [13, С. 86]

Терор, розпочатий в Україні, перетворив Малоросійську колегію разом із слухняною старшиною на одноосібний орган управління Малоросійська колегія накладала нові податі, які щороку збільшувалися Якщо, наприклад, у 1724 р з українського населення було стягнуто і відправ­лено до Петербурга податей на суму в 45 527 карбованців, то у 1725 р — 244 225 крб. Все це у сукупності викликало значні хвилювання серед українського населення Тому-то через два роки після смерті Петра І було скасовано Малорсійську Колегію, а також податки, які вона наклала Украї­ною почала відати Колегія закордонних справ Росіянам було заборонено купувати землю в Україні, відновлювало­ся гетьманство.

За старим звичаєм старшина, який посщав якусь посаду, мав право на земельні маєтності Якщо вш залишав посаду, то земля, що звалася «(ранговою», переходила до його на­ступника. Таким чином, рангові землі надавалися тій або іншій особі у володіння на час виконання службових обо­в'язків. Таке володіння не могло бути трансформоване у власність.

Проте під час гетьманства І. Мазепи деякі рангові землі перейшли у власність Перехід рангових земель у власність прискорився за гетьмана Скоропадського та у роки правлін­ня Малоросійської колегії. Тому фонди рангових земель були вичерпані.

Трьохрічне слідство гетьманських комісарів (1729—1731 рр) було узагальнено у так званих «Генеральних слідствах о маєтностях». Хоча незаконно захоплені рангові землі не було повернуто, проте було юридичне оформлено державну (ран­гову), муніципальну, церковну, монастирську та приватну форму власності на землю, а також встановлювались служ­бові та податкові повинності власника «Генеральні слідства о маєтностях» містять матеріал, аналіз якого показує, що, наприклад, у Полтавському полку було 81% вільних селянсь­ких дворів, а у Чернігівському — тільки 7%. Але в Україні селяни ще не були закршачені, вони перебували у певній економічній залежності. Селянин будь-коли міг піти з землі власника. Але той факт, що російські дворяни мали право переводити з Росії на українські землі селян-кріпаків, пока­зує, що в Україну вносилася нова правова норма.

2.2 Друга малоросійська колегія

2.2.1 Поновлення Малоросійської Колегії

Смерть гетьмана Данила Апостола стала смертю й україн­ської автономії. Російський уряд замість обрання гетьмана поновив Малоросійську Колегію під новою назвою: - “Прав-ління гетьманського уряду». Уряд складався із трьох росіян та трьох українців, а фактично керував князь Шаховськой, який діяв у відповідності із таємними інструкціями царсь­кого уряду. Керівники Правління мінялися, але воно діяло свавільно, не рахувалось з інтересами населення та його правами. Правда, було продовжено роботу над «Зводом ук­раїнських законів. Робота спеціальної комісії, що складала­ся спочатку з 12, а потім з 18 знавців українського права, була завершена у 1743 р. підготовкою зібрання «Права, за яким судиться малоросійський народ».

У добу правління цариці Єлизавети Петрівни (1741—1761 рр.) знову було відновлено гетьманство. У 1750 р. з дотри­манням стародавніх традицій і з великою урочистістю геть­маном було обрано Кирила Розумовського (1750—1764 рр.), який почав добиватися повернення Україні прав, які вона втратила після І.Мазепи. [5, С. 402]

Використовуючи приязне ставлення Єлизавети Петрівни до сім'ї Розумовських, гетьман добився того, що справами України знову почала відати Колегія закордонних справ. Під управління гетьманату було передано Київ та Запоріжжя. Разом з тим гетьман повинен був складати звіти для ро­сійського уряду про прибутки та витрати державних фінансів України. Так само він не зміг добитися права вільно вста­новлювати вщносини з іноземними країнами, як і скасуван­ня того, що українське населення мало нести тягарі, пов'я­зані з веденням воєн, які не стосувалися інтересів України.

У добу Розумовського регулярно проводилися у Глухові Ради Старшин, на яких обговорювалися найважливіші спра­ви. Ці Ради із-за їх регулярності могли перетворитися на представницький орган України. У 1763 р. Розумовський скликав у Глухові Генеральні збори, які затвердили прове­дення в Україні судової реформи.

Як уже зазначалося, у 1743 р. було укладено кодекс під назвою «Право, за яким судиться малоросійський народ». Але царський уряд його не затвердив і повернув у 1756 р. гетьманові для нового опрацювання. Ще у 1750 р. бунчуко­вий товариці Федір Чуйкевич склав збірник “Суд і розправа в правах малоросійських», у якому проводив ідею введення в Україні станових судів на основі Литовського статуту.

У 1760 р. Розумовський провів судову реформу. Замість сільського, сотенного та генераль­ного судів було введено нові. Україну було поділено на 20 повітів, і у кожному повіті створювався земський суд, який розглядав цивільні справи, підкоморський суд, що розгля­дав земельні справи, та гродський, що розглядав кримінальні справи. Вищою судовою інстанцією був Генеральний Суд. Усі судді обиралися з української старшини. Отже, за Ро­зумовеького намітилася тенденція до створення вищого ви­борного законодавчого, виборного виконавчого та виборно­го судового органів. Тобто, в основу створення і функціону­вання вищих органів влад було положено принцип розподі­лу влад.

У добу Розумовеького українська старшина остаточно перетворилася у привілейований стан українського суспільства. Тому вона хотіла добитися заборони права селян переходи­ти з місця на місце і закріпити право власності на маєтності, якими вона володіла.

Доба Розумовського була останнім періодом піднесення козацько-гетьманської держави, добою розквіту української національио-політичноЇ думки, економічного розвитку та розквіту української культури і мистецтва Лівобережної Ук­раїни.

2.2.2 Остаточне знищення гетьманства на Україні та заснування другої Малоросійської колегії.

На початку грудня 1763 р у Глухові під кінець старшинського з'їзду, на якому головував останній український гетьман Кирило Григорович Розумовський, виникла думка подати імператриці прохання про під­твердження козацькій старшині всіх попередніх прав, звичаїв, привілеїв, вольностей та переваг, особливо тих, що були дані від царя Олексія Михайловича “во время подданства гетьмана Богдана Хмельниць­кого». [13, С. 85]

В ході бурхливого обговорення пропозицій було вироблено 23 пунк­ти. На їх основі гетьман і з'їзд доручили генеральному писарю Василю Григоровичу Туманському разом з полковниками гадяцьким Антоном Степановичем Крижанівським і миргородським Федором Матвійовичем Остроградським скласти чолобитну на ім'я імператриці.

На нашу думку, цей документ можна поставити поряд з такими відомими історичними джерелами, як договірні статті між гетьманами й царями, таємний договір між І. Мазепою і Карлом XII, Конституція та «Вивід праа України» Пилипа Орлика, накази депутатам до «Комиссии нового Уложения» тощо. Історична цінність даного джерела полягає у тому, що воно дає можливість уявити суперечності, які розділя­ли козацьку старшину на її з'їздах на початку 60-х рр XVIII ст, коли вона збиралася запропонувати російській короні програму відродження широкої державної автономії України.

Аналіз змісту документа дає підстави стверджувати, що імператри­цю налякав загрозливий для абсолютистських устремлінь російської корони рівень політичної свідомості козацької старшини. Прохання ж про спадкове гетьманство відсутнє й у чернетці (там мова йде про від­родження права малоросійського народу в разі смерті Розумовського на вільні вибори нового гетьмана з наступним підтвердженням його кандидатури імператрицею), і в чистовику (з нього взагалі даний пункт вилучено). Це прохання у трансформованому вигляді зустрічається в пункті “О вольностях малороссийских казаков», які вірнопіддане про­сять лише для себе права обрання гетьмана та старшини. Чутки ж про наміри Розумовського заснувати гетьманську династію, очевидно, на­родилися у кулуарах імператорського двору.

Для всеросійської самодержиці створював небезпеку не стільки гетьман (цю форму правління можна було завжди замінити на губернаторську форму управління, що й передбачалося в разі смерті К Ро­зумовського), скільки козацька старшина, яка, на думку Катерини II, могла не змиритися з ліквідацією гетьманату. Тому поряд із заходами, які могли б запобігти збройним виступам (приведення у бойову готов­ність розквартированих на Лівобережжі військ, арешт полкової арти­лерії), імператриця шукала засобів заспокоєння української старшини в цілому і нейтралізації провідних представників генеральної старшини, особливо тих, які у період тривалих відлучень К Розумовського до Санкт Петербурга керували Україною та відчули принаду влади.

Свій задум Катерина II реалізувала, повторивши вдалий політичний маневр Петра І. На місці гетьманської системи влади вона створи­ла другу Малоросійську колегію з департаментами і паралельно призначила в Україну генерал-губернатора, який мав виконувати й функції президента колегії. Тут Катерина пішла далі від Петра І, який не зумів захистити президента першої колегії від протистояння генеральноЇ старшини на чолі з Полуботком на підставі протидії Вельямінову як узурпатору влади в Україні. [13, С. 86]

Таким чином, імператриця позбавила Україну державної автономіі, зберігти тимчасово на місцях старі форми політичного самоуправ­ління. Малоросійська ж колегія якраз і стала засобом заспокоєння старшини, створивши видимість широкої участі останньої в управлін­ні, звівши насправді її до мінімуму, а також дала можливість здійснювати на Лівобережжі постійний контроль над потенційними політич­ними опонентами царату.

На наш погляд, занепокоєння Катерини II та особливо проявлена її урядом військова активність були безпідставними. На жаль, ідеї старшини про відродження державної автономії України вже не могли реалізуватися у більш-менш дійових формах. Почавши з традиційної форми чолобитної, якої дотримано в «Прошений», найвищі чини козаць­кого стану найбільше, що собі дозволили, — урочисто звернутися особисто до імператриці у «Комиссии нового Уложения» 1767 р. з публіч­ною заявою про порушення Катериною II тих основ, на яких «малоросийский народ, свергнувшн с себя иго польской республики, добровольно присоединился к Московскому государству». [13, С. 87]

Причину повної відсутності активних форм захисту старшиною національної державності слід шукати в закономірностях соціально–економічного розвитку України, які призвели до відриву старшини від народу. Прагнення останньої до збагачення призвело народні маси до злигоднів. Якби старшина навіть і відважилася на відкриту боротьбу за національні права, то вона не змогла б уже спертися на народ.

Про схильність більшості козацьких старшин до угоди з царизмом свідчить той факт, що у ході обговорення змісту «Прошения» з нього було вилучено три дуже важливих з точки зору розширення державної автономії пункти “О вольном нзбрании гетмана», «О судах и о трибу­нале» й «О генеральной раде». Всі вони йшли зразу ж за другим пунк­том про зрівняння старшини в чинах та правах з російським дворянст­вом. Конкретні прохання козацької верхівки не випадково починаються саме з цього пункту. У ньому, на нашу думку, поєднуються як держав­но-автономістські устремління, так і приватновласницькі інтереси. По­ки козацька старшина жила добре, але в будь-який час верховна влада могла позбавити її привілегованого становища, створюваного протягом цілого століття, точно так, як вона вже позбавила Україну ряду прав та привілеїв.

Старшина складалася з двох груп. Одна не схильна була відділяти свого благополуччя від державності. Автономістськи настроєні пред­ставники старшини пов'язували дворянство з отриманням чину, а отже, їм потрібна була своя держава, яка й забезпечила б їх державними по­садами. Перспектива поширення в Україні російського імперського апа­рату з іноетнічними чиновниками, зрозуміло, їх не влаштовувала.

Представники іншої групи були схильні ігнорувати ліквідацію автономії України за умови, що Їх приватні інтереси залишаться недо­торканими. У цьому разі вони були згодні обміняти автономію на дворянство.

Отже, за умов остаточного оформлення абсолютизму в Росії, готов­ності значної частини старшини обміняти автономію на дворянство і не­здатності решти її реалізувати свою програму через дедалі зростаючу відірваність від українського народу державно–автономістський рух останньої був приречений. Аналіз змісту документа та включення його у комплекс відомих історичних джерел даного періо­ду дасть можливість глибше обгрунтувати зроблений висновок і ширше використовувати джерело при розгляді проблеми Української козацької держави на останньому етапі її існування.

Зазначимо, що документ має заголовок «Прощение малорусского дворянства и старшин с гетманом о восстановлении прав Малороссии, поданное Елизавете 1754 г.» [13, С. 88]

1754 рік був роком «полного здравія» Єлизавети Петрів­ни та Кирила Розум овського, а історія взаємин між булавою і короною не знає прецеденту, щоб за життя царя й гетьмана останній дозволяв собі перегляд «договірних статей».

Висновки

В березні 1654 р з ініціативи гетьмана і старшини україно-московська угода була оформлена законодавче, з української сторони ~ Березневими статтями Б.Хмельницького, з російської — ратифікаційною жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича.

За умовами договору Україна зберігала за собою широкий внутрішній державний суверенітет — «давні права та вольності Війська Запорозького» Ратифікаційна грамота московського царя підтверджувала право Війська Запорозького обирати гетьмана та вперше закріпила довічний характер влади гетьмана.

В період правління Брюховецького в 1663 році були підписані “Батуринські” статті де зазначалося примусове постачання їжи війську руському та про передачу міст і населення у володіння царське. Тут же була передача у володіння. На Україні мають бути вислані царські воєводи, очевидно, для прийняття городів на царя і для збирання доходів.

В 1665 році були підписані “Московськи статті”. Вони обмежили внутрішню Автономію В. З., вийнявши з-під влади гетьманського уряду міста й села з населенням некозацького стану підтвердили заборону закордонних зносин без царського дозволу і, нарешті, поставили укра­їнську церкву й духовенство, хоч і умовно, під владу московського патріарха.

При виборі нового гетьмана Мазепи були прийняті Коломацькі статті, які вже традиційно приймалися при обранні нового гетьмана. Статті забороняли Україні торгувати з Кримом, порушували її фінансову си­стему. Ст. 19 без усяких застережень проголошувала Укра­їну частиною Московської держави.

За царювання Петра І Україна зробила останню спробу відновити державну самостійність. Ця спроба пов'язана з іменем Івана Мазепи, який за двадцятирічне гетьмануван­ня доклав багато зусиль, щоб вивести Україну з "руїни", припинити тут політичне безладдя.

"Решительные статьи" Данили Апостола мали фор­му наказу царського уряду гетьманові. В цілому статейні пункти Данила Апостола були витримані в дусі ствердження автономії української державності. Росія відповідала на них цілою системою обмежень і ударом саме по цій дер­жавності.

Таким чином, після приєднання до Московської держа­ви Україна досить довго розвивається як самостійна, неза­лежна держава. В той же час царизм розпочинає ціле­спрямований наступ на "права та вольності" українського народу. Спочатку в українських містах запроваджується посада воєводи, створюється Малоросійський приказ, а зго­дом царські урядовці починають прямо втручатись у ви­бори гетьмана, полковника і сотників. На початку XVIII ст. цей наступ стає відкритим: зруйнування Запорізької Січі (1709р.), утворення Малоросійської колегії (1722— 1727 рр.), заборона обрання гетьмана.

У 70 — 80-х роках XVIII ст. в результаті політики цар­ського уряду, спрямованої на скасування будь-якого міс­цевого самоврядування, в Україні було остаточно лікві­довано гетьманство (1774 р.), зруйнована Запорізька Січ (1775 р.), скасований полковий, віськовий та адміністра­тивно-територіальний устрій (1783 р.), закріпачено селян­ство (1783 р.).

У 90-х роках XVIII ст. до складу Російської імперії ввійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Західноукраїнські ж землі, Північна Буковина і Закарпаття, залишилися під владою Австро-Угорщини.

Але і у XVIII ст., в час, коли українські землі все більш підпадають під зверхність іноземних держав, не припи­няється розвиток окремих елементів української держав­ності. Опираючись на давні демократичні традиції, розви­вається місцеве самоврядування.

Продовжуються пошуки оптимальної правової системи. З цієї причини тільки в XVIII ст. були три спроби коди­фікації права в Україні. У 1760—1763 роках проводиться дійова судова реформа.

Головними причинами втрати Україною своєї незалеж­ності були чвари в середовищі панівної верстви і, особливо, підступність політики Московської держави (пізніше Росій­ської імперії) щодо України. Укладаючи договір 1654 року, Україна була незалежною самостійною державою. Москов­ська держава та її спадкоємиця — Російська імперія, по­рушуючи, ламаючи та знищуючи договір, почала розгляда­ти Україну, як сукупність звичайних адміністративних оди­ниць.

Приклад договору 1654 року доводить неможливість входження України в будь-які об'єднання з іншими дер­жавами без абсолютної гарантії відсутності імперських структур, хай і оновлених, а також вимагає беззастереж­ного несприйняття умов, що обмежують державну само­стійність України.

Література

1. Воссоединение Украйни с Россией. Документн и материалы, ред. кол. П. П. Гудзенко и др. - М, 1953 -Т 3 - С 570.

2. Грушевский М. Очерк истории украинского нарада. — К., 1990. — С. 184

3. История УССР. – К., 1988

4. Історія держави та права України // під ред. Рогожина А.І. – К., 1996. – ч.1

5. Історія Ураїнської РСР., К., 1981

6. Козаченко А. Про Державну владу Б. Хмельницького: окремі питання // Право України, 1998, №2, С. 89

7. Музиченко П. Історія держави і права. Навчальний посібник. – К., “Знання”. – 2000,С. 253

8. Папанова В.А. Лекции по истории государства и права Украины. – К.:Знання. – 2000. – С.131-156

9. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького — К, 1991 — С 165

10. Слюсаренко А.Г. Томснко М.В. Історія українській конституції — К , 1993

11. Смолій В.А. Гуржій О.І. Становлення української феодальної державності // Український історичний журнал - 1990 - № 10 - С 17

12. Степанков В.С. Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького // Український історичний журнал — 1995 — № 4 — С. 19

13. Струкевич О.К. Про остаточне знищення гетьманства на Україні та застосування другої Малоросійської колегії //Український історичний журнал 1993, №7-8, С.85

14. Яковлів А. Українсько – московські договори в ХVII – XVIII віках // Український історичний журнал 1994, №1, С. 129