Скачать .docx Скачать .pdf

Курсовая работа: Авторське "я" та засоби вираження журналістської позиції

ТЕМА

Авторське «я» та засоби вираження журналістської позиції


Вступ

Репортажність – іманентна (внутрішньо властива), природна властивість телебачення. Відповідно репортаж – найпоширеніший, дієвий, ведучий жанр тележурналістики.

Репортаж – жанр журналістики, оперативно повідомляючий для друку, радіо, телебачення про яку-небудь подію, очевидцем або учасником якого є кореспондент. Особливо відзначимо останню обставину, бо повідомлення новин є метою і інших інформаційних жанрів. Але в репортажі на перший план виходить особисте спийняття події, явища, відбір фактів автором репортажу, що не суперечить об'єктивності цього інформаційного жанру.

Загалом, вся історія журналістики – історія становлення і вдосконалення репортажу, що характеризується максимальною наближеністю до природного життя, здатного представляти явища реальної дійсності в їх природному розвитку.

В газеті і на радіо репортер повинен словами «намалювати» подію, тому описова функція – головна в творчій роботі газетного і радіорепортера. Абсолютно іншою є справа на телебаченні: телекамери спостерігають саме життя; репортер дивиться на подію очима телеглядача (точніше, телеглядачі бачать події очима оператора і репортера). А оскільки описова функція здійснюється камерами, репортеру залишаються закадрові пояснення, розповідь про неочевидні обставини дійсності.

Тому і немає ніякої суперечності в тому, що, з одного боку, телерепортаж відображає життя у формах самого життя, тобто максимально наближений до реальної дійсності, об'єктивний по суті своїй, а з другого боку, сутнісною властивістю жанру стає те, що суб'єктивне сприйняття події репортером виходить на перший план, журналіст в більшості випадків виступає свідком, а іноді і учасником відбиваної дії.

Репортерство – найуніверсальніша робота на екрані, яка включає уміння вимовити короткий монолог, сценарно збудувати сюжет, узяти коротке інформаційне інтерв'ю, що не порушує цієї будови. Раніше, коли інформаційна програма «Врємя» повинна була виглядати як «трибуна трудящих», інтерв'ю було неодмінним компонентом кожного репортажу. Доклади, що свідчать про вірність партії і перевиконання плану, не можна було, звичайно, вважати повноцінними інтерв'ю, бо питання журналіста припускало цілком однозначну відповідь. Тепер кожного разу репортер повинен вирішувати для себе: чи дійсно інтерв'ю необхідне, чи може співбесідник доповнити те, що повідомляється репортером? Це може бути, наприклад, розповідь очевидця, тобто щось суб'єктивне: вони нерідко доповнюють один одного. Їх вислови необхідні, якщо репортаж ведеться по слідах події, а сам репортер його не бачив. Про суть наукового відкриття також доречніше повідати вченому, а не репортеру, який лише допомагає зробити сюжет цікавим, але ручатися за достовірність наукових даних йому навряд чи слідує. Це може бути і думка про поточні події як експерта, так і «людини з вулиці», але в таких випадках не можна забувати про одне правило – все має своїх прихильників і супротивників. «Вислухайте аргументи обох сторін, – радить І. Фенг, – і висловите їх суперникам – бажано перед камерою». У вітчизняній практиці це правило дотримується не завжди – нерідко роль носія істини бере на себе репортер, що за світовими стандартами неприпустимо. Глядач бачить в репортері подібну собі людину, що має свою думку про все на світі, але, як вважає І. Фенг, «це зовсім не означає, що у репортера є ліцензія на коментар і випинання свого «я». Прояв цього «я» є безперечним лише в проходженні загальнолюдським цінностям: співчутті родичам потерпілих в катастрофі, дітям-сиротам і т.п. Отже ми бачимо, що досить важко розмежувати грань між суб’єктивним і об’єктивним у репортерстві.

В репортажі визначним явищем є сама подія, послідовність її розвитку. Слово репортера не організовує, не веде дію, але слідує за нею. Робота репортера, ведучого закадровий коментар, складна і відповідальна. Він не має нагоди, подібно газетяру, роздумувати над кожним словом, кожною фразою, потім перечитати свій матеріал, відредагувати, «виправити» його. Він веде передачу «по живому» і часто стикається з несподіваними ситуаціями, знаходячись нерідко в тому ж положенні, що і глядач: так само вражаючись, так само «хворіючи», як і сидячі біля телевізора. Підготовка до репортажу зводиться до збору попередніх відомостей про майбутню подію, до написання «заготівок», де були б і яскравий образ, і дотепна фраза.

Подія недоторканна. На неї можна дивитися, в неї можна вдивлятися, але змінити, адресуючи її глядачу, не можна. Підкоряючись лише своїй логіці, в реальному часі і просторі, вона тече перед об'єктивами і мікрофонами телевізійної техніки. Але за кадром йде напружена, чітко злагоджена робота, мало залежна від того, чи йдуть кадри в ефір безпосередньо або фіксуються на магнітну плівку. Оператор у камері, режисер, ведучий монтаж, виділяють якісь деталі, прибирають «зайве» – з тим, щоб глядач, у кінці кінців, побачив своєрідну видовищно-звукову інтерпретацію події.

Отже, в сучасному світі репортаж є основним жанром тележурналістики. З кожним днем він все більш і більш розвивається. Сьогодні існують різні типи і форми репортажу, залежно від яких виявляється авторська позиція журналіста. Зараз ми живемо в незалежній демократичній державі. В часи Радянського Союзу журналіст не мав права виявляти свою позицію, журналістика повністю була залежна від ідеології, влади. Тепер все змінилося. Та через те, що ці зміни сталися не так давно (у 1991 році), ще немає чіткого розуміння авторської позиції журналіста та якихось критеріїв її реалізації. Часто ще відчутним залишається вплив радянських часів на журналістику, а саме вплив політики, влади. Журналістика ще не стала повністю незалежною і об’єктивною.

Таким чином, актуальною проблемою на сьогоднішній день є авторська позиція в телевізійному репортажі, засоби і ступінь її вираження.

До дослідження цієї теми зверталися такі вчені, як О. Князєв у своїх роботах «Основи тележурналістики и телерепортажа», «Журналістика конфлікту», Г. Кузнецов, В. Цвік, А. Юровський у «Телевізійній журналістиці», В. Саруханов в «Азбуці телебачення». Особливо близько до проблеми авторства підійшов С. Муратов у роботі «Моральні принципи тележурналістики». Він приділив увагу таким питанням, як небезпечність ідеологізації, політична неангажованність, повнота інформації, позиція журналіста. Аналізував проблему фактів та точок зору: «Факты священны, комментарий волен,» - це, на його думку заповідь найбільш поважаючих себе інформаційних телеслужб. Кім у своїй роботі «Технологія створення журналістського твору» пише про функцію авторського «я» та образ автора в журналістському творі. Він порівнює автора літературного та журналістського твору, аналізує індивідуальність почерку найзнаменитіших журналістів, приходячи до висновку, що:«...творческая индивидуальность журналиста проявляется и в особой манере письма, и в методах подачи информации, и в тематических ориентациях, и в особенностях авторского мировосприятия, наконец, в выбираемой журналистом роли.При этом мировоззренческие взгляды автора выражаются через систему оценочных суждений, через нравственные представления, через идеи и т. д.» Кім у своїй книзі пише про публіцистику, я ж у своїй роботі буду аналізувати проблему авторства в тележурналістиці.

Отже, об’єкт дослідження – авторська позиція в телевізійному репортажі. Предмет дослідження – засоби та ступінь вираження авторського «я» в телерепортажі. Вони зумовлюють мету роботи: визначити дозволений ступінь присутності авторства в телевізійному репортажі та засобивираження авторської позиції. А для досягнення мети ставимо такі завдання:

– дізнатися, що загалом представляє собою авторська творчість;

– схарактеризувати особливості факту як основи журналістського твору;

– дослідити вплив політики та ідеології на журналістику;

– вивчити етичні норми тележурналістики.

Робота складається зі вступу, двох розділів: «Авторська позиція в журналістському творі» та «Формування авторської позиції під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів», висновку.


Розділ перший. Авторська позиція в журналістському творі

Образ автора як загальнолюдська категорія

Авторська творчість — фігурально виражаючись, глибоко інтимний процес стабілізації роботи мозку, пов’язаний із створенням якогось авторського продукту у формі допускаючого копіювання і тиражування твору. Через високу конкурентну агресивність творчої особи авторство не може бути груповим за винятком участі в багаторолевій соціальній грі типу телебачення з розподілом ролей актора, кореспондента, модератора, оператора, режисера, сценариста і т.д. Особливість творчої особи така, що виникаючі в процесі релаксації мозку як вторинний продукт ідеї укупі з формою їх виразу можуть виявитися неповторними, але при нагоді їх фіксації і документування, наприклад, у вигляді екранного або літературного тексту, можуть викликати аналогічний ефект «заспокоєння» тривожної свідомості вже при сприйнятті як витвір мистецтва і не тільки у самого автора. Складна логічна конструкція згортається в надкороткий вираз Федора Достоєвського «Краса врятує світ», оскільки альтернативний шлях особистого заспокоєння негативний, деструктивний для суспільства. Помітимо, що форма виразу ідеї більш схильна до неповторності і цінніша за саму ідею в завершеному творі (ідеї еволюціонують паралельно і легко запозичуються), тому людині творчого настрою рекомендується записувати все і відразу, навіть те, що він сам не в змозі оцінити. З другого боку, спроба творити на замовлення може викликати негативну емоційну реакцію відторгнення у автора відносно свого твору, тому і необхідний інститут продюсерства. Необхідний не єдиний продюсер в ролі отакого плантатора на знімальному майданчику або в ролі диктатора літературної поденщини, а саме висококонкурентний інститут з механізмом рейтингової освіти.

Багаторолеву гру створила людська конкурентність, прагнення до самовираження — розрахунку або цілеспрямованості у використовуванні непередбачуваної творчої агресивності не було. Престиж авторства підняв все той же авторський початок і в результаті деяка технологічність понизила рівень стихійності творчості. Так само, як це відбулося з типологією ТБ–жанрів, типологія авторства відображає ускладнення і різноманітність його типів. Причому типологію авторства можна допустимо будувати по «еволюційному походженню» твору як авторського продукту. Можна виділити тип твору власне авторський, компілятивний і версифікацію. Що може бути оцінено і в критиці, але у будь-якому випадку остаточною відповіддю на питання про тип твору є його доля після публікацій і відчуження від авторського початку. Найбільш непередбачувана доля першого типу, такі твори частіше можуть виявитися передчасними, невчасними або взагалі позачасовими, виявитися зовні моди, і для касового успіху вимагають менеджерського комерційного «розкручування» — це перш за все продукт некогерентного пошуку, розробка проблемного поля і тематичного простору. Цікаво, що у власне авторському типі авторства можна виділити своєрідні аналоги двох статевих типів (що схоже на різницю у вадах розвитку, описаних для хлопчиків і дівчаток) — абсолютно непередбачувані форми і варіації, підказані еволюційним минулим. Інші вказані форми авторства більш технологічні і швидше дозволяють творити на замовлення, іноді представлені як перенесення сюжету на інші носії тексту або як переписування з використанням інших образотворчо-виразних засобів. Версифікація (екранізація, переклад кино- в телеверсию) і компіляція завжди «знайде своїх читачів», розширить аудиторію, але і світ швидше за все не переверне. Успіх компіляцій може бути обумовлений новою вільною нішею, як популярність Ернста Хемінгуея в СРСР — масовий радянський читач не був знайомий з класиками запозичених їм жанрів, тут читали твори Джона Дос Пасоса і Френсиса Скотта Фітцджеральда тільки фахівці і нечисленний елітарний прошарок, яким міг бути доступний або літературний американізований англійський або ранні раритетні переклади. Варіанти версифікації — пародія, наприклад, комедійна на трагічне або навпаки, також використовування як фабули біографії відомої особи, коли сюжет наповнюється згідно фантазії автора. Зустрічається як би зворотний варіант, коли автор вставляє в твір відображення конкретних життєвих епізодів, виключаючи з них прив'язку до конкретності часу і місця. Глядацьке сприйняття звільняється від кабали первинності використаних автором образів, але якщо вони мали певний сенс, то саме наявність значення і зберігається, саме так відбувається будь-яка адаптивна еволюція. На екрані ж виходить те, що називається «елітарне кіно» або «кіно не для всіх». Життя радянського періоду в сприйнятті з іншого часу здається таким гротесковим, що прекрасний «фантастичний фільм» можна скласти цілком з конкретних життєвих ситуацій, відображаючи їх зі всією можливою точністю і нічого не вигадуючи, як це зробив Михайло Калік в останній своїй роботі «І повертається вітер». Проте автор може користуватися вказаними прийомами, як і взагалі будь-якими іншими, що затрудняють глядацьке сприйняття, для штучного підвищення інтересу до своєї творчості — відома теорема з області теорії інформації затверджує, що наявність перешкод (трудне сприйняття) укупі з надмірністю (повторами) приводить до різкої поляризації безлічі глядачів. Тобто аудиторія як би розвалюється на тих, що захлинаються від захоплення і що плюють у бік екрану, причому ажіотаж з приводу твору може складати єдину мету його автора. Існує майже протилежний механізм створення важкодоступного для інтерпретації екранного продукту, що тепер модно позначати неологізмом «віртуальне». Спосіб втім цілком старий — спроба відображення внутрішньої образної мови людського мозку обминувши реальність. Реальні образи можуть бути використані і служать або для створення своєрідного потойбічного ефекту, або буквально як якесь обрамлення не всім доступного змісту. Так, наприклад, зроблений фільм «Парад планет», причому подібні твори, хай вони далеко не всім цікаві і насилу піддаються об'єктивній критичній оцінці, але у відображенні внутрішнього образного людського світу з їх допомогою мистецтво досягає набагато більших успіхів і точності, ніж строгі лабораторні дослідження і наукові теоретичні побудови. При одній істотній умові — якщо твір не штучно, але дійсно є витвором мистецтва. Тобто несе хоч іскру авторського таланту, чия наявність або відсутність не має прямої залежності від типу авторської творчості або використання окремого жанру.

До сказаного про авторство необхідно додати, що вибраний людиною особистий шлях самовираження може бути вдалим, зробити його відразу знаменитим або, навпаки, замкнути в тьмі забуття виключно унаслідок заняття не своєю справою, але порівняльна оцінка авторських продуктів в мистецтвознавчій критиці або науковому дослідженні, а ще краще глядацьке сприйняття показують — погане і добре, талановите і мерзотне, яскраве і скучне можна знайти в творах буквально всіх існуючих жанрів, у всіх гілках будь-якої типологічної схеми.

Факти як основа журналістської творчості

Як відомо, в основі будь-якого журналістського твору лежать факти — своєрідна цегла, з якої будується вся його структура. Тому таким важливим моментом журналістської роботи є не тільки збір фактичного матеріалу, але і методи його обробки і викладу. Для того, щоб успішно оперувати фактами, уміло пред'являти їх в тексті, вибудовувати з них певну систему доказів, використовувати їх як наочну ілюстрацію думок і т.п., необхідно спершу розібратися в складній природі факту, яка, як відзначає Л.А. Поєлуєва, виражається в проблемі співвідношення «факту і об'єктивної реальності і виникаюча при цьому суперечність — ототожнення факту і події». Підшукуючи ключ до розуміння цього питання, автор звертається до теорії віддзеркалення і як опорна думка дотримується того положення, що «віддзеркалення оригіналу не є самим оригіналом » [13, с.5].

Як об'єкт журналістського віддзеркалення може бути і сама дійсність, і соціальні явища і процеси, і людина. Словом, в полі зору журналістів знаходиться багатоманітний світ у всіх його проявах. Включаючись в процес пізнання дійсності, журналіст фокусує увагу на суспільно значущих подіях. В самому акті вибору об'єкту пізнання, в специфіці його сприйняття, різних форм відображення, в оцінці і інтерпретації життєвої ситуації виявляється авторська суб'єктивність. Тому, кажучи про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у факті, багато авторів сходяться на тій думці, що «зміст факту є віддзеркалення об'єктивної події, людської свідомості, що знаходиться зовні, а форма, в якій здійснюється це віддзеркалення, суб'єктивна».

Для журналістів об'єктивне освітлення подій означає суворе дотримання фактів. А як же бути з авторськими коментарями, міркуваннями, думками? Якщо в хронікальній інформації потрібно і слідує обходитися без оцінних думок, то в аналітичних і художньо-публіцистичних творах факти виступають або як ілюстративний матеріал, або у вигляді опорних аргументів, підтверджуючих ту або іншу тезу. При цьому журналіст не тільки піддає факти всесторонньому аналізу, але і дає їм власне трактування і оцінку.

Чи можна в журналістському матеріалі досягти об'єктивного освітлення події, враховуючи складну природу факту? Американські дослідники Еверет Деніїс і Джон Меррілл, відповідаючи на дане питання, пишуть: «Для журналістів об'єктивність не означає математичну або наукову точність, а, швидше, таке освітлення новин, яке виключає емоції і відділяє факти від думок. Для багатьох об'єктивність означає точне освітлення фактів і подій у формі неупередженого опису. Останнім часом, проте, теорія об'єктивності стала допускати аналітичне освітлення подій, яке далеко виходить за рамки неупередженого опису » .Прагнучи об'єктивного освітлення подій, журналісту потрібно пам'ятати, що не можна замінити факт власною думкою, оцінкою, трактуванням, інтерпретацією.

Що ж у такому разі мають на увазі під фактом? «Факт в журналістиці можна визначити як достовірне відзеркалення фрагмента реальності, що володіє соціальною репрезентативністю » [3].Саме за допомогою фактів журналісти створюють модель багатоманітної дійсності. Для повного і адекватного віддзеркалення різних подій, явищ і процесів в інформаційних, аналітичних і художньо-публіцистичних матеріалах використовуються різнорідні факти: соціальні, історичні, літературні, юридичні, культурологічні і ін. Не випадково П.В. Копнин вважає, що «факт є формоюлюдського знання, що володіє достовірністю » Відношення до фактів як до одиниць знання і викликає до них явну довіру у людей.

Але в якому ступені можна вірити тим або іншим фактичним даним, якщо в них вже присутня оцінка, що відображає не тільки понятійну систему людини, але і особливості його сприйняття? В своїх дослідженнях по журналістиці Майкл Новак приходить до наступного висновку: «Фактів не існує, існують люди, що спостерігають за ними. А люди, що спостерігають за фактами і що намагаються при цьому бути нейтральними, стають ще більш суб'єктивними » [3]. Щоб бути упевненими в репрезентативності фактів, журналістам потрібно знати, по-перше, з яких джерел вони отримані; по-друге, яку мету переслідували респонденти, що повідомили про ті або інші факти; по-третє, чітко відрізняти факти наукові від буденних фактів.

Загальновизнана особливість телеінформації - "персоналізація новин". Це, проте, не означає, як думає багато людей, вільне суб'єктивне висловлювання ведучого. Чітке відділення фактів від думок в програмі новин неухильний журналістський принцип.

"Факти священні, коментар вільний", - заповідь найбільш поважаючих себе інформаційних телеслужб. Визнання самоцінності факту зобов'язало висловлювати телевізійні повідомлення безвідносно до інтересів будь-яких соціальних, партійних і інших груп, щоб уникнути докорів в тенденційності, тобто вказівок, як саме ці повідомлення треба сприймати. Професійне телевізійне повідомлення не повинне містити оцінок, тим більше якщо це оцінки співробітника телебачення (ведучого, репортера, інтерв'юєра).

Для радянської журналістики самоцінність факту завжди вважалася поняттям буржуазним, а значить - брехливим. Десятиріччями автократичне віщання затверджувало свій особливий вид теленовин - інформацію, незалежну від фактів (зате цілком залежну від пануючої ідеології). І хоча останніми роками офіціозність інформаційних програм все помітніше йде в минуле, залежність від ідеології зберігається.

Елементи оцінок містяться в словах ведучих і репортерів, що оголошують ті або інші суспільні акції антиконституційними, а конфлікти міжнаціональними, не чекаючи, поки ці акції офіційно будуть визнані такими. Звичне навішування ярликів і принизливих виразів типу "войовничі екстремісти" або "безчинствуючі маси" - рецидиви з пропагандистського арсеналу маніпуляторів новин.

Журналісту інформаційної служби слід уникати ситуацій, в яких він мав би можливість виказати своє особисте відношення до зображуваної події. Позиція журналіста - в підборі, повноті і послідовності освітлюваних фактів. (Якщо виразити своє відношення все ж таки необхідно, цю частину передачі краще відособити від інших повідомлень як "коментар ведучого".)

Коментарі подій або явищ доречні у вустах експертів, коментаторів або осіб, в чиїй компетенції немає сумнівів.

Оцінка автора і є той «підводний риф», який є постійним тестом тележурналіста, і тестом небезпечним. Ну, а що може чекати в тій же тележурналістиці режисера, якщо навіть припустити «найвужче виконання» їм своїх професійних обов'язків (що якраз в цій області творчої діяльності трапляється нечасто!)? І тут замінимо загальні, хай і справедливі, міркування читанням листа, опублікованого в 1990 році в журналі «Вогник»:

Шановний голова Гостелерадіо! (У той час ще існувала єдина Всесоюзна структура, яка «командувала» всіма телестудіями країни – Держтелерадіо. – B.C.) Пише Вам «головний екстреміст» нещодавньої першотравневої демонстрації трудящих на Червоній площі – народний депутат Жовтневої райради р. Москви А.Г. Сарафанів. Так, саме так, з легкої руки увіреного вам телебачення, звертаються тепер до мене мої виборці, колеги-депутати і просто знайомі – хто жартома, а хто і всерйоз, з переляком: мовляв, що ви там натворили, хлопці? Коротко нагадаю ситуацію: 1 травня, репортаж програми «Врємя» про події на Червоній площі, основна частина якого була присвячена докладному опису офіційного мітингу-ритуалу за сценарієм ВЦСПС і на якому була присутня явно не основна частина людей, що пройшли того дня мимо Мавзолею. В невеликому фрагменті цього репортажу, присвяченому основній (по кількості учасників) демонстрації, коли йшли колони жителів від всіх районів Москви разом зі своїми депутатами всіх рівнів, даючи однозначно негативну оцінку цьому ходу, при словах диктора щось подібне до «...вони несли екстремістські гасла, і прозвучали екстремістські вигуки», крупним планом протягом 3–5 секунд показали мене (бородатий чоловік в кепці) і закінчили цей епізод приблизно так: «...і керівники уряду були вимушені покинути трибуну Мавзолею». А 4 травня в іншому репортажі про цю подію (відразу після програми «Врємя») при словах «...керівники Московського об'єднання виборців дезорганізовували проведення демонстрації» знов на екрані моя, так сильно сподобавшаяся Вашим журналістам персона. Шановний голова! Я не ніс екстремістських плакатів... Я не викрикував екстремістські гасла; під час ходу нашого, Жовтневого, району, колони до самого кінця площі всі члени уряду, в повному комплекті, продовжували бути присутніми на трибуні... Отже, поважний голова, весь цей імідж, який Ви мені створили 1 і 4 травня і плоди якого я пожинаю в даний час, – це, вибачте за грубе слово, суцільна «липа». Врешті-решт Бог зі мною, але ж всією цією тенденційною подачею інформації Ви дискредитуєте демократичний рух народу...

От так. Не більше – не менше. Адже має рацію колишній депутат райради колишнього Союзу: не викрикував він екстремістських гасел і при ньому уряд не покидав трибуни. І навіть докази готовий представити – відеоплівку, де і він, і уряд довго ще займали свої місця на Червоній площі. Ось тільки журналіста він звинуватив дарма або в усякому разі неточно. До нього обов'язково треба було додати і режисера (або режисера монтажу), бо «ефірний варіант» сюжету вмонтовував саме режисер. Не боячись сильно помилитися, можу навіть представити конкретний алгоритм створення цього сюжету (як він проводився).

Виїзна бригада «назнімала» на цьому мітингу-демонстрації самих різних планів, з яких потім можна було «намонтувати різні сюжети» для «продукції» будь-якого роду – від суто офіційної до... епатажних кадрів майбутнього популярного рок-кліпу, про існування якого тоді, 1 травня, ніхто ще, можливо, і не підозрював. І вже, звичайно, ніхто з бригади не міг наперед припустити, що виникне екстремальна ситуація і уряд покине Мавзолей. Текст про це ЧП майже напевно склали і записали на магнітну плівку на телестудії, не чекаючи повернення знімальної групи і вже, звичайно, не проглядаючи відеоматеріал наперед, до запису тексту: чого-чого, а десять-п'ятнадцять секунд довільних кадрів для монтажу можна буде «набрати» напевно з того, що назнімають на Червоній площі. Ось режисер і «набрав» (або той, хто зробив це за нього). Ну, навіть якщо і помітив він там «бородатого чоловіка в кепці», що з того? Але он як все виявилося непросто!..

А якщо в результаті цього кумедного інциденту А.Г. Сарафанов втратив любов мільйонів громадян і не пройшов сита яких-небудь депутатсько-партійно-урядово-президентських виборів?!. А якщо ще за це подасть до суду і відшкодує моральний збиток в мільйонах або мільярдах (що, до речі, відповідає нинішньому законодавству), як бути тоді? За чий рахунок відшкодовуватиметься збиток?.. Не дай Бог, звичайно, але якби відбулося таке, то як мінімум вузький круг професіоналів з програми «Врємя» і керівників тодішнього «Останкино» обов'язково зайнявся б вивченням прав, обов'язків, можливостей і «небезпек» кожного учасника виробничо-творчого процесу.

І була-то просто інформація, та ще зачитана, судячи з листа, диктором, які майже єдині на телебаченні зберегли (дякувати старому досвіду екранного офіціозу) здатність не «офарблювати» тексти кольорами інтонацій настроїв і відносин до висловлюваного матеріалу.

Покликання тележурналіста не зводиться до публічного самовираження, тим більше в новинних рубриках, які вона здатна тільки дискредитувати. Ця позиція – не в словесних оцінках (сфері аналітиків і експертів), але в прагненні до достовірності і повноти представлених фактів і думок, що дозволяють глядачу самостійно робити висновки.

Професійне повідомлення містить всі факти, необхідні для розуміння ситуації, що зображається. Але воно ж виключає побічну інформацію, здатну викликати негативні суспільні наслідки (наприклад, повідомлення про підготовлюване суспільне безладдя з вказівкою місця і часу, де і коли воно може відбутися). В іншому випадку журналіст ризикує виявитися не стільки інформатором, скільки підбурювачем, виконуючи роль рупора для призвідників протиправних дій, а обнародуваний прогноз обернеться реальністю саме через масове сповіщення.

Поняття про небажану інформацію не ставить під сумнів принцип гласності і свободи слова. Йдеться про реальні суперечності, коли документаліст опиняється в ситуації морального вибору. І хоча ніяка істина не небезпечніша за наслідки, до яких приводить її незнання, але фрагментарний факт, вилучений з контексту реальності і обнародуваний без урахування стану масової свідомості, може викликати суспільну реакцію, абсолютно несумірну з соціальним значенням цього факту. В загостреному ступені відчуття міри повинне бути також присутнім при зображенні сцен насильства, демонстрації трупів або жертв злочину.

Достовірність окремо взятого факту або думки ще не гарантує об'єктивності інформації, хоча без такої достовірності говорити про об'єктивність не доводиться.

В екранному повідомленні про подію можуть бути опущені факти, важливі для розуміння ситуації, або викладена точка зору, яка односторонньо освітлює картину і створює невірне уявлення про причини того, що відбувається. Подібні спотворення - не обов'язково результат зловмисного наміру журналіста, а частіше всього свідоцтво його непрофесіоналізму.

Найважливіша умова об'єктивності - повнота представлених фактів і обнародуваних думок (тим більше, якщо йдеться про аналітичні передачі).

Телеглядачі не потребують інформації "незалежної". Вони чекають інформації об'єктивної. Незалежною можуть бути думки, оцінити які неможливо, не зіставивши їх з думками альтернативними.

Доволі часто важливим щодо повноти викладу певних фактів є той контекст, в якому ці факти існують. Найпримітивніший і доволі поширений приклад: «Бізнесмен А подарував дитячому будинку 10 комп’ютерів.» Це цілком можебутиновиною для міських новин. Аллі тут слід зазначити всі контексти, які роблять інформацію повною. Наприклад, цей акт доброї волі бізнесмен здійснив за місяць до виборів мера міста, а він є одним з кандидатів. Важливий контекст? Так. Найчастіше про цей контекст забувають, тому що бізнесмен паралельно з комп’ютерамидомовляється з керівниками редакцій, або ж банально підкуповує журналістів фуршетом з приводу своєї суто піарівської акції. Втім, контекст можебути й іншим. Наприклад, бізнесмен А є вихованцемцьогодитбудинку. Це важливо для повнотиновини? Так, важливо. Або, наприклад, цей бізнесмен, безвідносно до виборів, щомісяця щось дарує по черзі кожному дитбудинкувашого міста вжепротягомп’ятироків. Усі ці контексти є важливимисаме для цієї новини. Без їх зазначення інформація не може вважатися вичерпною.

Репортер не може ставати на яку-небудь сторону в соціальному конфлікті. Але цього правила дотримуються далеко не завжди. Наприклад, кореспондент «Панорами Підмосков'я», що повернувся з південних районів Московської області, міркує про вину обласної адміністрації в поганому урожаї ячменю і зниженні надоїв, скороченні поголів'я худоби. Він спирається на думки сільських фахівців (які природно не визнають свою провину і кивають на керівництво). Якби в студію були запрошені «обвинувачені», якби правила балансу думок було дотримано, телебачення було б ні в чому дорікнути. Позиція «народного заступника», «борця з бюрократами» повинна поєднуватися з бездоганною об'єктивністю – тільки тоді репортер може не боятися спростувань.

Звинувачення в упередженості і підтасовуванні відповідей нерідко звучать після вуличних опитувань населення з якого-небудь політичного приводу. Звичайно, репортерське опитування далеке від науково обґрунтованого, соціологічного. Говорити про репрезентативність не доводиться. Іноді редактор, даючи завдання, говорить: «Привезеш три позитивні відповіді і одну негативну». Проте чесний репортер може порушити такі задуми. Так, 19 серпня 1991 р. на фоні «всенародного схвалення» надзвичайного положення потрясши країну повідомленням про опір став репортаж З. Медведева; всім запам'яталися залізні лозини в танкових гусеницях і живе кільце москвичів біля Білого будинку.

Не буває журналістики стовідсотково об'єктивної і неупередженої, як не буває журналістики незалежної без вад. Інша справа, що об'єктивність, безсторонність і незалежність – це ті ідеали, до яких потрібно і можна прагнути.

При освітленні озброєного конфлікту (як і будь-якого соціального конфлікту, будь-якої ситуації протистояння) ідеальним для ЗМІ є віддзеркалення позицій обох сторін конфлікту. Цей же принцип повинен розповсюджуватися і на інформацію. Яскравих прикладів недотримання цього принципу в нашій пострадянській історії немало. Наприклад, практично всі засоби масової інформації країн СНГ в ході громадянської війни в Таджикистані дотримувалися позицій тільки однією, урядової сторони, ніяк не відображаючи точку зору на події опозиції. В російських ЗМІ, особливо телевізійних, ця тенденція збереглася і в подальший період. В результаті ці ЗМІ надають уряду Таджикистану ведмедячу послугу, регулярно викликаючи своїми публікаціями роздратування представників опозиції і підтримуючої опозицію частини населення. Зрозуміло, що це мало сприяє розвитку процесу національного примирення в республіці. Інша крайність виявилася в ході першої чеченської кампанії в Росії. З огляду на те, що командування федерального військового угрупування не завжди і не в належному ступені було готово надати журналістам вичерпну інформацію про розвиток подій, журналісти були вимушені шукати інші джерела інформації. Перехопивши ініціативу, головним і навряд чи не основним джерелом інформації для журналістів, що працювали безпосередньо в республіці (використовування повідомлень агентств і інших вторинних джерел московськими редакціями не в рахунок), стала чеченська сторона. Зрозуміло, що ця обставина створювала немало перекосів у формуванні у глядацької і читаючої аудиторії загальної інформаційної картини реальності на Північному Кавказі. Ситуація діаметрально змінилася в другій чеченській кампанії і можна, ймовірно, припускати, що і тут загальна картина далека від ідеально об'єктивної.

В той же час, звертаючись до досвіду російських ЗМІ, можна пригадати те, як свого часу деякими московськими ЗМІ освітлювався конфлікт в Нагірному Карабаху. Багато редакцій знаходили способи показати цей конфлікт з двох точок зору: як вірменської, так і азербайджанської. Якщо редакція мала, скажімо, матеріал свого кореспондента з Вірменії, то з Азербайджану, де кореспондента із якихось причин не було, замовлявся матеріал місцевим журналістам.

Подібний підхід був би, напевно, корисний і в освітленні подій в Киргизстані, пов'язаних з експансією Ісламського руху Узбекистану. Два роки подій показують, що з боку ЗМІ Киргизстана подібних спроб зроблено не було. І йдеться не тільки про те, щоб надати ефір або газетні смуги бойовикам ЙДУ (що, до речі, мало місце в 1999 році). Не секрет, що події на півдні Киргизстана викликали немало суперечностей між Киргизстаном і Таджикистаном. Маючи на увазі прагнення до об'єктивності, журналісти киргизстанських ЗМІ могли б поставити перед собою задачу і відображати якимось чином і думку таджицької сторони. Це стосується значною мірою і Узбекистану. Обмежені можливості киргизстанських мас-медіа не можуть тут бути виправданням бездіяльності. Зовсім не обов'язково їхати в дороге відрядження до Душанбе або Ташкента. Допомогти тут може той же background, думку душанбінських або ташкентських офіційних осіб в інтернеті можна знайти не на одному сайті. Є, до речі, свої WEB-сторінки і у ЙДУ, і у інших радикальних угрупувань, і для background’а заглянути на них буде зовсім не зайвим.

журналіст загальнокультурний авторський ідеологія


Розділ другий. Формування авторської позиції під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів

Вплив політики та ідеології

На відміну від художньої культури, покликаної примиряти людей і народи, інформація здатна не тільки повідомляти, але і роз'єднувати. Це особливо очевидно в умовах політичної конфронтації, де вона піддається ідеологічному впливу. В такій атмосфері лише при дотриманні умови неупередженості телебачення може узяти на себе відповідальність за достовірність новин, що повідомляються, і сукупність висловлених на екрані думок, по яких ми судимо про стан суспільної свідомості.

Для вітчизняної журналістики подібна безсторонність в зображенні подій і думок - задача навряд чи проста. Десятиріччями в теорії публіцистики радянські засоби масової інформації фігурували як засоби масової інформації і пропаганди (ЗМІП), де пропаганда завжди вважалася первинною, а інформація тільки "засобом".

Щоб звільнити телевізійну журналістику від ідеологічних домагань, недостатньо розлучитися з державною монополією на істину і розумінням глядача як об'єкта партійного сприйняття. Покоління журналістів, що прийшли на зміну офіціозній фігурі "кремлівського диктора", переконано, що безпомилковий погляд на події і процеси суспільного життя належить самим журналістам, виступаючим чимось на зразок наставників безрозсудної публіки. Правда, час від часу цій публіці надається право голосу - в тих межах, які знову-таки встановлені журналістами. Такий підхід відтворює порочний круг, при якому телеглядачі дістають можливість не стільки висловлювати свою думку, скільки підтримувати "єдино вірні погляди", звучні з телеекрану.

Переконаність ведучого інформаційних програм в тому, що він виступає свого роду ідеологічним просвітителем, породжує звичку з кожного приводу ставити оцінки і ухвалювати вироки, бо, за його уявленням, думки про факти важливіші за факти.

Неважко зрозуміти, що така інформаційна еволюція - від державного наставника до інституту політичних роз'яснювачів - оборотна сторона все тієї ж тенденційності.

В обстановці сучасної поляризації масової свідомості (особливо коли йдеться про події у вибухонебезпечних точках, де кожна із сторін прагне представити положення так, щоб підкреслити свою правоту і неправоту супротивника) будь-яке суб'єктивне зауваження журналіста здатне ще більш розжарити і без того збуджену атмосферу, а тенденційне повідомлення про міжнаціональні конфлікти привести до ще більших конфліктів. "Репортаж з двома обличчями" - коли одну і ту ж подію представляють кореспонденти обох протиборчих сторін - в цих випадках краще однозначного освітлення, хоча і не вирішує проблеми у принципі.

Найоб'єктивніша картина дійсності можлива лише у викладі журналістів, політично неангажованих і до конфлікту, що зображається, безпосередньо непричетних. Такі журналісти не можуть собі дозволити займати позицію "за" або "проти", залучаючись до освітлюваного ними конфлікту і тим самим ще більш спрощуючи або драматизуючи ситуацію.

Впливом несвідомо засвоєної идеологічності пояснюється і поведінка на екрані ведучих, для яких телевізійне інтерв'ю або прес-конференція стають чимось на зразок екранної кориди, де вони себе відчувають тореадорами, залишаючи за запрошеними роль биків.

Принцип політичної неупередженості нерідко засуджується опонентами як відсутність у співробітника інформаційної служби громадянської позиції. Але якщо розуміти під такою позицією будь-яке публічне оголошення своєї точки зору, то легше всього знайти її в атмосфері мітингу. Позиція тележурналіста не зводиться до публічного самовираження, тим більше в новинних рубриках, які воно здатне тільки дискредитувати. Ця позиція - не в словесних оцінках (сфері аналітиків і експертів), а в прагненні до достовірності і повноти представлених фактів і думок, що дозволяють глядачу самостійно робити висновки.

Разом з тим, журналіст не може однаково відноситися до того, хто порушує закон, і до того, хто його захищає, особливо якщо йдеться про закон етичний. Коли стикаються співчуття і жорстокість, справедливість і зловмисність, терпимість і нетерпимість, позиція журналіста не має нічого спільного з байдужістю. Інформаційний простір, створюваний віщанням, не повинен бути полем розбрату, що усугубляє конфронтацію політичних, національних, релігійних поглядів. Вище призначення телебачення - сповідати істини, які відносяться до вічних цінностей: милосердя, взаєморозуміння і згода.

Для журналіста немає важливішої задачі, ніж відстоювати в нас ті духовні якості, які дозволяють людям за будь-яких обставин залишатися людьми.

Достовірність і повнота інформації як критерії журналістики можуть бути досягнуті тільки за умови неупередженості.

Неупередженість рівнозначна самокритичності, тобто тверезому усвідомленню того, що інтереси журналіста і людей його кола ще не вичерпують собою інтереси суспільства. Телевізійний ефір - не власність приватних осіб або навіть державних відомств, у тому числі телевізійних. Електромагнітні хвилі належать в тій же мірі кожному, як і нікому.

Зрозуміло, журналістам екрану, по боргу своєї професії апелюючим до масової свідомості, нелегко утриматися від спокуси представити свою особисту думку як істину в останній інстанції. Враховуючи цю спокусу, крупні телекомпанії світу забороняють своїм співробітникам виказувати особисті думки з питань поточної політики або проявляти на екрані симпатії по відношенню до політичних партій і їх лідерів. "Редакційна точка" зору - прерогатива преси. Цим же пояснюється і заборона на участь журналістів у виборчих кампаніях як кандидатів, а також їх активне висловлювання своїх політичних переваг. Річ не лише в тому, що у тележурналіста більше можливостей для публічного самовираження. Ідеологічна упередженість ведучого або репортера дозволяє аудиторії ототожнити мовну концепцію телекомпанії з певною політичною "лінією".

Публіцисти, чий досвід і компетенція дозволяють їм виступати як загальновизнані коментатори, що аналізують ті або інші проблеми і ситуації, ведуть, як правило, програми під власним ім'ям і тим самим як би відділяються від мовної політики телекомпанії.

Неупередженість в освітленні передвиборної боротьби - найретельніше дотримувана умова.

Поважаючі себе телекомпанії не допускають, щоб їх співробітники активно проявляли свої симпатії по відношенню до будь-якого кандидата або партії (незалежно від того, чи перебувають ті при владі або тільки претендують на неї), а тим більше ставали кандидатами самі. Якщо це все ж таки відбулося і такий журналіст бере участь в політичній передачі, автоматично вступає в дію правило про надання адекватного ефірного часу його опоненту.

Журналіст, що віддає перевагу одному кандидатові за рахунок іншого, ризикує підірвати свою репутацію незалежного журналіста і втрачає довіру глядачів.

Упередженість документаліста може виражати себе, проте, не тільки в прямих висловлюваннях, але і в певній послідовності сюжетів і повідомлень, в характері викладу біографії кандидата, в манері ведення передачі. Описуючи діяльність політичних лідерів, ведучі прагнуть уникати політичних ярликів ("екстреміст", "ухильник", "радикал", "консерватор"). Цивілізоване віщання ніколи і жодним чином не повинне сприяти політизації суспільної свідомості. (Регламентуючі документи корпорації Бі-бі-сі, наприклад, забороняють показувати бурхливі сцени під час трансляції з палати общин або використовувати записи парламентських засідань в сатиричних передачах і розважальних шоу.)

Виняткове значення позиція журналіста має в період виборчої кампанії, коли телебачення стає головною публічною ареною протистояння політичних інтересів. Інтересів не тільки кандидатів, кожний з яких прагне розташувати в свою користь більшість аудиторії, але і інтересів глядачів, що розраховують на повноту інформації про самих кандидатів, щоб зробити свій вибір як виборців. Такі відомості включають і факти, що дозволяють судити про справжні мотиви і наміри кандидатів, на відміну від їх екранних саморекомендацій. Остання задача нездійснима без участі аналітиків-журналістів.

Повага до права кожного кандидата виказувати особисту точку зору і програмні тези своєї партії зобов'язала телевізійного журналіста бути гранично коректним, не даючи мотиву затверджувати, що позиція співбесідника представлена в помилковому світлі.

Хоча сцени насильства на екрані завжди виразніші, ніж столи для мирних переговорів, професійний журналіст вважатиме за краще надати слово розсудливим співбесідникам, а не підбурювачам до крайніх заходів, наскільки б экзотично не виглядали останні.

Критерії телевізійної журналістики – достовірність, повнота інформації, неупередженість – стають граничною необхідністю в репортажах, об'єкт яких – екстремальні ситуації. Недотримання цих критеріїв не тільки спотворює картину реальності, але нерідко приводить до загострення ситуації, у тому числі і масового насильства. Небезпека небажаної інформації набагато зростає, коли йдеться про військові дії, катастрофи, нещасні випадки, етнічні зіткнення, терористичні акти і суспільне безладдя. Присутність камер і журналістів як чинник публічності в цих випадках здатна вплинути на сам хід подій.

Учасники несанкціонованих мітингів, пікетів і інших форм виразу суспільного протесту, не говорячи вже про натхненників цих рухів, прагнуть скористатися присутністю журналістів для публічного обнародування своїх декларацій.

От чому журналісти в таких умовах:

– остерігаються груп і осіб, чиї дії розраховані на залучення уваги оточуючих, і в першу чергу журналістів;

– не дозволяють собі відштовхуватися у викладі репортажу від емоцій, а не від фактів;

– утримуються від експресивних виразів, що містять оцінку – «озлоблений натовп», «оскаженілі зборища», «озвіріла влада» і т. п.;

– не вважають за можливе брати на себе суддівські функції або виступати адвокатом однієї із сторін конфлікту, уподібнюючись тенденційному футбольному коментатору, нездатному приховати, за яку команду боліє;

– посилаються кожен раз при оголошенні даних на джерела інформації і не виривають окремих цифр або фактів з контексту дійсності;

– виступаючи в ролі інтерв'юєрів, чий борг – дати можливість глядачу вислухати доводи основних сторін, не стають «підставкою для мікрофону» відносно самозваних лідерів, для яких присутність камер – найбажаніша форма самореклами.

Екстремізм, нетерпимість, сліпа лють не повинні одержувати таке ж екранне право голосу, що і розумні аргументи, і прагнення до доводів, а не силі.

Ця обставина в ще більшому ступені відноситься до інтерв'ювання злочинців, терористів, сама можливість контакту з якими наперед узгоджується з органами правопорядку і керівництвом телекомпанії.

Для журналістів, що працюють в подібних умовах, бажані консультації з фахівцями по надзвичайних ситуаціях і іншими експертами, здатними підказати, які фрази, питання, заяви або поведінка «героїв», будучи обнародуваними, можуть лише ускладнити положення.

В ситуації етнічного конфлікту професійний документаліст особливо ретельно контролює свою поведінку і слова. Усвідомлює постійну небезпеку стати більш пропагандистом, ніж журналістом, і більш агітатором, ніж кореспондентом. Бо репортер, який вважає, що наперед «знає все», часто просто не в змозі не идеологізувати ситуацію. Не меншу загрозу представляють і починаючі журналісти, для яких будь-які інтереси відступають перед тягою до сенсаційності. Етнічна тематика для них – інтригуючий матеріал «на продаж». Ці гастролюючі репортери, опинившися в «гарячій точці», вважають необов'язковим розбиратися в місцевих проблемах або особливостях культури народів, про які мають намір вести мову.

Але ні суб'єктивність викладу, ні упередженість оцінок нічого спільного не мають з етикою професійного журналіста, повідомлення якого засновані на їх інформаційній цінності, а не на відповідності його політичним поглядам або потенційній сенсаційності.

Журналісти, наперед упевнені, що немає гіднішої мети, ніж викривання на екрані зла, вважають за краще явно викривати замість того, щоб інформувати і аналізувати. Проте співробітники новин, про що вже мовилося, мають право оперувати тільки тими даними, які у разі потреби можуть бути ними доведені (у тому числі і в судовому порядку).

Журналісту, діючому в оточенні збудженого натовпу, потрібна професійна обережність, щоб невміле освітлення політичного або етнічного конфлікту не викликало нових конфліктів, а ідея національного самовизначення не переросла в доктрину переваги одного народу над всіма іншими Расові теорії нетерпимості до «інородців», що граничать з фашистськими, не можуть звучати з екрану, не зустрівши протидії з боку інших учасників передачі і самих журналістів. В протилежному випадку телебачення ризикує виявитися провідником національно- шовіністичних уявлень.

Збалансованість думок, якої добивається журналіст, не свідчить про його байдужість або про рівноцінність для нього будь-яких висловів, обнародуваних в ефірі. Етичний і громадянський борг виключають нейтральність по відношенню до етичних категорій. Від позиції журналіста залежить, чи не перетвориться телебачення із засобу впливу на політику в сам предмет політики, і чи не виступить воно по відношенню до конфліктуючих сторін.

Етика журналістики

Тоді як одні вважають, що етичні якості працівників телебачення мало чим відрізняються від морального рівня першої найдавнішої професії, інші упевнені, що для журналіста захист етичних цінностей ще більшою мірою обов'язковий, ніж для священнослужителя, оскільки "прихожанами" телебачення виступають всі члени суспільства.

Своєю поведінкою в кадрі журналіст формує в свідомості глядача образ "довіреної особи". От чому він не має права звільнити себе від відповідальності за наслідки своїх слів і дій. Щоб зберегти самоповагу і визнання суспільства, він не може бути залежним від рекламодавця або адміністративного керівництва, якщо їх вказівки суперечать його журналістській совісті; залежним від власних політичних орієнтацій, а також від спокуси славою і популярністю.

Етично вихований журналіст не дозволяє собі назвати обвинуваченого злочинцем, поки провина того не буде доведена в судовому порядку. Не демонструватиме жертв насильства крупним планом. Не обнародуватиме імена підлітків, лише запідозрених в співучасті в непривабливих діях або насильно залучених в такі дії, знаючи, як подібні екранні публікації можуть позначитися на їх життєвих долях.

Журналістика корислива, влеслива, раболіпна, хоча багато хто і вважає її такою по суті, зраджує свою природу.

Виходячи на екран і ухвалюючи те або інше рішення, журналіст зобов'язаний зважити всі можливі "за і проти", кожен раз відповідаючи собі на питання:

• чи не буду я завтра відчувати сором за слова, вимовлені мною в ефірі сьогодні?

• чи зможу я після передачі поглянути в очі своєму герою?

• чи не даю я глядачам привід зрозуміти мене не в тому сенсі, який вкладаю в свій текст?

• торкаючись кримінальних сюжетів, чи не дозволяю я собі ненавмисно романтизувати злочини?

• чи завжди в ситуації вибору я дію безвідносно до свого особистого інтересу і особистої користі?

• чи не виступаю мимовільним провідником політичних інтересів, які вимушують мене віддавати перевагу одній соціальній групі в збиток іншій?

• чи не виявляюся я знаряддям пропаганди або навіть носієм наклепу, навіть якщо це відбувається і неусвідомлено?

• чи співпадає моя поведінка з моїм уявленням про порядну журналістику, а уявлення про порядну журналістику з моїм розумінням чесності і гідності?

Такі етичні цінності, як порядність і гідність, - однозначні. Журналіст ангажований тільки ними. В цих випадках його залежність абсолютна, як присяга солдата або клятва лікаря.

«Жодне, навіть, здавалося б, найпрофесійніше питання не можна на телебаченні вирішувати поза його етичної основи», – писав чудовий дослідник і театрознавець В. Саппак. Ця думка стала центральною в його перевиданій тричі книзі «Телебачення і ми». Телебачення, на думку автора, починається з етики, як театр з вішалки.

І хоча думки Саппака протягом десятиріч залишалися загальновизнаними, наші телекомпанії не мають етичних кодексів.

Кожний громадянин в демократичній державі має право на свободу виразу думки. У свою чергу суспільство має право на всю повноту інформації про себе самого. Це включає знання про різноманіття думок, що становлять сферу масової свідомості.

Свобода журналістики в демократичному суспільстві – це свобода ставити питання, обговорювати найгостріші соціальні суперечності, критикувати дії уряду і інших державних або приватних установ, коли ці дії загрожують суспільним інтересам, ставити під сумнів бездіяльність властей або зловживання владою.

Етично вихований журналіст не може дозволити собі забути, що аудиторія складається не тільки з людей, що розділяють його погляди і моральні принципи, а телебачення виражає світогляд не одного якогось шару суспільства, однієї партії або руху (навіть якщо ця партія є правлячою). Екранна дійсність відображає всю сукупність запитів і інтересів глядачів, чиї права на електронні засоби комунікації не менше грунтовні, ніж права журналістів.

А оскільки інтереси і потреби глядачів, а також учасників і героїв телепрограм не тільки різні, але і часом протилежні, журналіст може опинитися в ситуації, коли його дія або слово буде образливим щонайменше для однієї із сторін.

Де існує свобода, існує і відповідальність за свої рішення. Відносно тележурналіста це означає відповідальність:

– перед суспільством в цілому;

– перед аудиторією телеглядачів;

– перед героями передач і фільмів;

– перед співтовариством журналістів, яке він представляє;

– перед телекомпанією, від імені якої він звертається до глядачів;

– перед самим собою.

Стосовно телевізійної інформації початкові етичні принципи журналіста – достовірність кожного повідомлення, повнота представлених фактів і неупередженість позиції автора.


Висновок

Репортер – це складна і відповідальна професія. Від нього часом залежить, чи дізнаються телеглядачі правду такою, якою вона є. Та дуже часто журналіст бачить правду по-своєму, вважає свою позицію найвірнішою, намагається нав’язати її телеглядачам. Це неправильно, адже кількість ситуацій, де добро і зло, правда і неправда так чітко розмежовані і наявні, зовсім не велике. У разі міжнаціональних конфліктів репортеру не слід виказувати будь-які думки, краще обмежитися фактами. Проте в наших інформаційних програмах, на жаль, часом думок буває більше, ніж фактів: до думки репортера додає свою ведучий, а глядач вимушений шукати крупиці істини безпосередньо на екрані.

Усі слова репортера можуть призвести до певних наслідків, певної реакції людей. Тому обов’язковим для нього є міркування про те, що ти говориш у ефірі, адже кожна людина має свої погляди, не завжди співпадаючі з журналістськими.

Звичайно, важливим аспектом є етичні норми і моральні принципи журналіста і взагалі людини. Біблійна заповідь - не чини по відношенню до ближнього так, як ти не хотів би, щоб чинили з тобою, - залишається першою статтею в етичному кодексі журналіста.

На мій погляд, авторська позиція репортера повинна виявлятися не стільки в вираженні своєї точки зору, скільки, навпаки, в умовчанні її, показі події з усіх сторін. Його головне завдання: описати факт в усіх деталях та контекстах, щоб глядач міг зробити власні висновки. Отже, головне кредо репортера – максимальна об'єктивність, неупередженість і достовірність.


Бібліографія

1. Вакурова Н. В., Московкин Л. И. Типология жанров современной экранной продукции. Учебное пособие. Москва, 1997.

2. Вартанов А. С. Актуальные проблемы телевизионного творчества на телевизионных подмостках. Учебное пособие. Москва, Высшая школа, 2003.

3. Дэниис Э., Мэррилл Дж. Беседы о масс-медиа. М., 1997.

4. Ким М. Н. Технология создания журналистского произведения. Спб.: Изд-во В. А. Михайлова, 2001.

5. Князев А. Журналистика конфликта. Пособие (частичное изложение). Бишкек. 11-13 июня 2001.

6. Князев А. Основы тележурналистики и телерепортажа. Учебное пособие. Бишкек. КРСУ- 2001.

7. Кузнецов Т. В. Так работают журналисты ТВ. Учебное пособие. М.: Издательство Московского университета, 2004.

8. Кузнецов Т. В.,Цвик В. Л., Юровский А. Я. Телевизионная журналистика (4- е издание). Издательство Московского Университета «Высшая школа», 2002.

9. Лазутина Г.В. Л 17 Профессиональная этика журналиста: Учебн. пособие по журналистике. — М.: Аспект Пресс, 1999. - 208 с. ISBN 5-7567-0245-8

10. Михайлин И.Л. Основы журналистики. Учебник. Х.: 2004

11. Муратов С. А. Нравственные принципы тележурналистики.

12. Полуева Л. А. Факт в публицистике. Автореф. канд. дис. М.,1988.

13. Саруханов В.А. Азбука телевидения. Учебное пособие для вузов. М.: Аспект Пресс, 2003.

14. Устинова 3.К. Моя профессия – репортер. СПб.: Изд-во С.-Петербургского университета, 2004.

15. Ценев В. Психология рекламы (Реклама, НЛП и 25-й кадр) М.: ООО «Бератор», 2003.

16. Цвик В.Л. Журналист с микрофоном. Учебное пособие. Москва.2000.

17. Цвик В. Л. Телевизионная журналистика. История, теория, практика. Аспент Пресс. Москва 2004.

19. Шевченко В. Е. Режиссура як спосіб подання фактів у ЗМІ (на прикладі періодичних друкованих видань України) / Украина в евтоатлентическом контексте. Гражданское общество и средства массовой информации. Пиар- деятельность в СМИ. Луган. нац. пед. ун-т им. Т. Шевченка. Луганск. Знание, 2004. – с. 369-382.

20.Шостак М. И. Репортёр: Профессионализм и этика. (из серии Практическая Журналистика) М.: Изд. РИП-холдинг, 2001.